— Точно! — сказав дід і шанобливо додав: — Може, оглянете стайню?
Катя зніяковіла від того, що Омелян Кприлович звернувся до неї, як до дорослої, і, почервонівши, тихо відповіла:
— Покажіть, будь ласка.
Хлопчики мовчки дивилися то на діда, то на Катю, тільки тепер зрозумівши, яка це поважна посада — бути головою ради піонерської дружини,— адже сам дід Омелько, старший конюх колгоспу, здоровається з Катею за руку, та ще й запрошує оглянути стайню.
А вона? А вона йде поряд з Омеляном Кириловичем з таким виглядом, наче приїхала з району перевіряти дідову роботу...
Але вже біля першого стійла від Катиної поважності не лишилося й сліду.
— Ой, яке ж гарненьке! — забувши, що вона не просто учениця шостого класу, а голова ради дружини, вигукнула Катя і хотіла обняти лошатко.
Кобила враз прищулила вуха і загрозливо повернула до неї голову. Катя злякано відскочила, а Сашко басом крикнув на кобилу:
— Ну-ну! Ти!
Дід схвально посміхнувся до нього. "Це тобі не телята!",— подумав Сашко, глянувши на Катю. Він безстрашно погладив лоша по пухнастій гриві. Кобила відчула, з ким має справу, і вже не щулила вух, а тільки скоса позирала на хлопця.
— Мати повинна захищати своїх дітей,— сказала Катя, зовсім не зніяковівши від того, що злякалась кобили.— Вона, мабуть, подумала, що я хочу забрати в неї дитя...
"Сказала б уже, що злякалась, а то мати... дитя..."
— Мати — завжди мати,— погодився з Катею дід Омелько і перейшов до другого стійла.
Тут стояла золотаво-гніда кобила. На спині в неї був глибокий слід від рани.
— Це фронтовичка,— сказав дід.— Нам її залишила одна військова частина. Прокляті фашисти знівечили отаку красуню! Бач, який шрам! Осколок там сидить. Ціни їй немає! Вже чотирьох лошат привела нашому колгоспу. Чистокровних! Незабаром чекаємо п'ятого...
Кобила важко дихала, позираючи на людей своїми променистими очима.
— Бідолашна,— сказала Катя, і очі її стали великими і сумними.
Оглянувши всіх коней і полюбувавшись чистопородним Лютим, його кучерявим хвостом і гривою, піонери зайшли до дідового "кабінету". Тут на столі лежали товсті і тоненькі книжки, а на полицях розташувалися колби, пляшки, баночки, коробочки з ліками для коней і виблискував нікелем акуратно розкладений лікарський інструмент. Катя зразу ж кинулась до книжок і радісно скрикнула:
— О! Ця книжка згодиться нашим хлопцям! — і стала перегортати брошуру "Догляд за лошатами".
— А ми її вже читали на зборі ланки,— спокійно відповів Сашко, навіть не глянувши на дівчину.
— Читали? — перепитала Катя.— А скільки ваги повинно прибавляти лоша за один день? — і очі її засвітилися знайомою посмішкою.
— Яке лоша,— поважно відповів Сашко.— Маленьке, до трьох місяців, може і по кілограму прибавляти, а після трьох місяців — менше.
Дід задоволено покивав головою.
— Це добре, що ви читали. Я раджу вам прочитати ще раз,— промовила Катя.
— Це не пошкодить, не пошкодить,— підтримав її дід.
Сашко хотів був сказати, що в стайні треба працювати, а не читати книжки, та після дідових слів вирішив не сперечатись.
— Прочитаємо,— буркнув він собі під ніс.
Нарешті, Катя пішла до своїх телят, і хлопці веселою зграйкою оточили старшого конюха, вимагаючи зразу ж роботи. Омелян Кирилович показав, як треба чистити лошат, і потім дав кожному піонерові по скребниці. Сашко легенько проводив скребницею по теплій блискучій спинці лошати, обчищав бруд на колінцях, обережно піднявши ніжку лошати, чистив йому копито.
— Отак, отак,— схвально кивав дід головою, обходячи стайню.
Сашкові не хотілося відходити від лошати, хоч він його і кінчив чистити. Хлопець чухав і лоскотав йому під шиєю, злегка пощипував за холку. Лоша від задоволення спочатку витягало шию, а потім почало хапати Сашка зубами за куртку.
— А, так ти кусатися,— ласкаво промовляв Сашко, не перестаючи щипати лоша.— А, так ти кусатися...
— Е-е... А оцього не треба робити — зноровиш,— зауважив дід, несподівано з'явившись біля Сашка. Хлопець знітився.— Закінчили чистити — тепер на прогулянку! — додав дід.
Він відв'язав кобилу і передав повід у руки піонерові. Хлопці один за одним виводили коней зі стайні і повільно крушили по великому двору. Сашко з гордістю вів кобилу, раз у раз оглядаючись на лоша, що стрибало навколо матері. Коли воно віддалялося, кобила тривожно іржала, а лоша відповідало їй тоненьким і-гі-гі-гі. Сашко сміявся і перекривляв лоша:
— Ех, ти, і-гі-гі-гі... Вже й заблудилося...
Дід стояв серед двору без шапки і задоволено дивився на доручене йому господарство.
Коли хлопці після прогулянки заводили коней до стайні, вони почули чийсь важкий стогін. Омелян Кирилович кинувся до золотаво-гнідої кобили. Вона то лягала, то вставала, била копитами об землю і весь час хрипко стогнала.
— Прив'язуйте коней і йдіть додому! — суворо наказав дід Омелько, допомагаючи піонерам розводити коней по стійлах.
— А що з кобилою? — пошепки спитав Сашко.
— Нічого. Ідіть додому,— стурбовано промовив Омелян Кирилович.— Завтра нове лошатко буде,— і зачинив за хлопцями двері стайні.
Піонери нетерпляче чекали наступного дня.
Сашко уявляв собі маленьке лошатко і мріяв про те, як він його виховуватиме. Він добиватиметься, щоб лоша прибавляло щодня по півтора кілограма. Потім йому здавалося, що цього мало, і він додавав ще півкілограма, далі ще півкілограма, ще і ще. В його мріях лоша росло так швидко, що на осінь ставало вже дорослим конем, таким струнким і гарним, якого ще ніхто ніколи не бачив. Сашко верхи на ньому їхав аж у Харків, на обласну виставку. Там він зустрічався з Катею, яка привела на виставку бузівка, звичайного бузівка, котрий прибавляв за день не більше як півкілограма ваги. І Сашко говорив їй: "Ну, що? Хто краще вміє ходити біля тварин? Хто?" Катя з заздрістю дивилась на нього, а він сміявся, примруживши око, так само, як завжди сміється Катя...
Ранком, ледве почало світати, Сашко обійшов усю ланку. Піонери прийшли до стайні, коли бригада ще тільки забирала робочих коней. Дід Омелько видавав збрую, наказував, щоб не гнали коней скочки, не напували і не давали вівса доти, доки коні не охолонуть.
Забачивши піонерів, дід похвалив їх: