— Ви командир Сердобського полку?
— Так, я командир Сердобського полку Вороновський.
— Сідайте..
— Дякую.
— Як вас... При яких умовах захопили ?
— Я сам їхав до вас. Мені треба поговорити з вами сам-на-сам. Накажіть стороннім вийти.
Богатирьов махнув рукою, і сотенний, що прийшов З червоним командиром, та господар, рудобородий старовір, що стояв з роззявленим ротом — вийшли. Богатирьов,
<
потираючи голообстрижспу, темпу й круглу, як кавун, голову, сидів за столом у самій брудній нижній сорочці. Обличчя його, з бресклими щоками та червоними смугами від незручного сну, виявляло стриману цікавість.
Вороновський, невисокий огрядний чоловік, в добре підігнаній шинелі, оперезаній наплічними офіцерськими ремнями, випростав прямі плечі; під чорними підстриженими вусами його майнула усмішка.
— Сподіваюсь, з офіцером маю честь? Дозвольте пару слів про себе, а потім уже про ту місію, з якою я до вас прибув... Я в минулому — дворянин з походження і штабс-капітан царської служби. *В роки війни з Німеччиною служив у Сто сімнадцятому Любомирському стрілецькому полку. Тися'ча дев'ятсот вісімнадця юго року був мобілізований за декретом радянського уряду, як кадровий офіцер. Тепер, як вам уже відомо, командую у Червоній армії Сердобським полком. Перебуваючи в лавах Червоної армії я давно шукав нагоди перейти на ваш... на бік тих, що борються з більшовиками.
—* Довго ви, пане штабс-капітане, шукали нагоди...
— Так, але мені хотілось спокутувати свою провину перед Росією і ве тільки самому перейти (це можна було б Здійснити давно), але й повести з собою червоноармійську частину, ті її елементи, звичайно, найздоровіші, які комуністами були обдурені й втягнені в цю братовбивчу війну.
Колишній штабс-капітан Вороновський глянув вузько поставленими сірими очима на Богатирьова і, помітивши його недовірливу усмішку, спалахнув, як дівчина; захапався :
— Природно, добродію Богатирьов, що ви можете почувати до мене й моїх слів певне недовір'я... На вашому місці я, очевидно, зазнавав би таких самих почуттів. Ви дозволите мені довести вам це фактами... Незаперечними фактами...
Відгорнувши полу шинелі, він дістав в кишені захисних штанів складаного ножа, нахилився так, що здриціли
наплічні ремні, і обережно сіяв підпорювати щільно зашитий борт шинелі. За хвилину витяг з розпоротої бортовки пожовклі папери й малюсіньку фотографічну картку.
Богатирьов уважно прочитав документи. В одному з них свідчилось, що "пред'явник цього ю дїйсно поручник 117 Любомирського стрілецького полку Вороновський, що направляються після вилікування у двотижневу відпустку на місце мешкання — в Смоленську губерню". На посвідченні стояла печатка й підпис головлікаря похідного шпиталю № 8 14 Сибірської стрілецької дивіз ї. Решта документів на ім'я Вороновського незаперечно говорили про те, що Вороновський справді був офіцером, а з фотографічної карточки на Богатирьова глянули веселі, вузькі в поставі, очі молодого підпоручника Вороновського. На захисному чепурному френчі поблискував офіцерський георгій, і незаймана білина погонів різкіше відтіняла смуглі щоки підпоручника, темну смужку вусів.
— Так що ж ? — спитав Богатирьов.
— Я приїхав сповістити вас, що мною, вкупі з моїм помічником, колишнім поручником Волковим, червоноар-мійці загітовані, і ввесь цілком склад Сердобського полку, Звичайно — за винятком комуністів, готов кожної хвилини перейти на ваш бік. Червоноармійці — майже всі селяни Саратовської та Самарської губерень. Вони згодні битися З більшовиками. Нам треба зараз же договоритись з вами про умови здачі полку. Полк тепер перебуваю в Усть-Хоперській, в ньому коло тисячі двісті штиків, в комосе-редку — тридцять вісім, плюс взвод з тридцяти чоловіка місцевих комуністів. Ми захопимо придану нам батарею# при чому, прислугу, мабуть, доведеться знищити, бо там переважна більшість комуністів. Серед моїх червоноармій-ців іде заворушення на грунті тяготи, якої зазнають їх батьки від продрозверстки. Ми скористалися з цих обставин і схилили їх на перехід до козаків... до вас, тобто. У моїх солдатів ю побоювання, як би під час здачі полку не було над ними вчинено насильства... Ось у цій справі,
Ве> звичайно, дрібниці, але — я повинен з вами договоритись.
— Яке насильство може бути?
— Ну, вбивства, грабунки...
— Ні, цього не допустимо!
— І ще: солдати "настоюють на тому, щоб Сердобський полк був збережений у своєму складі і бився 3 більшовиками разом з вами, але як самостійна бойова одиниця.
Цього сказати я вам...
— Знаю Знаю! Ви знесетесь з вашим вищим команду" ВЯнням і доведете до нашого відома*
— Так, я мушу сповістити Вешки*
— Даруйте, у мене дуже мало часу, і якщо я опізнюсь на зайву годину, то мою відсутність може помітити комісар полку. Я вважаю, що ми договоримось про умови здачі. Поспішіться повідомити мене про рішення вашого командування. Полк можуть перекинути до Дінця або пришлють нове поповнення і таким чином...
— Так, я зараз же з кіннонарочним пошлю до Вешок.
— І ще: накажіть вашим козакам повернути мені зброю. Мене не тільки обеззброїли, — Вороновський урвав свою гладеньку мову і напівзбентежено посміхнувсь, — але й узяли портсигар. Це, звичайно, дрібниці, але портсигар мені дорогий, як фамильна річ...
— Вам усе вернуть. Як вас сповістити, коли одержу відповідь із Вешок.
— До вас сюди, в Бахмуткін прийде за два дні жінка З Усть-Хоперської. Пароль... Ну, скажімо, — "єднання", їй ви перекажете. Безперечно — на словах ...
Через півгодини один з козаків Максаєвської сотні учвал гнав на захід до Вешенської...
Другого дня особистий ординарець Кудінова прибув до Бахмуткіна, відшукав квартиру командира бригади і, навіть коня не прив'язавши, увійшов до хати, передав Григорієві
ВогатирЬойу паісеї з йаписом 1 "В. срочйо.Цілком сейретно". Богатирьов гіетерпляче зламав сургучеву печатку. На папері з бланком Верхньодінської окружйої ради, розмашисто, рукою самого Кудінова було написано:
"Доброго здоров'я, Богатирьов! Новина дуже радісна. Уповноважуємо тебе провадити з сердобдями переговори й за всяку ціну схилити їх до здачі. Пропоную піти їм на поступки й пообіцяти, що приймемо полк ділком і навіть обеззброювати не будемо. Неодмінною умовою постав захопити та видати комуністів, комісара полку, а головне — наших вешенських, уланських та усть — хоперських комуністів. Хай неодмінно захоплять батарею, обоз, матеріальну частину. Всіма засобами прискор дю справу! До місця, куди прибуде полк, стягни більше своїх сил, потихеньку оточи й зараз же заходжуйся обеззброювати. Якщо зашамотять, — вибий їх всіх до одного. Чини обережно, але рішучо. Як тільки обеззброїш, справляй гуртом увесь полк до Вешенської. Жени їх правим боком, там зручніше, тому, що на дім боці й фронт буде далі і степ голий, не втечуть, якщо отямляться та здумають тікати. Направляй їх понад Доном, хуторами, а назирати за ними пошли дві кінні сотні. У Вешках ми їх по два, по три бійці розсортуємо по сотнях, подивимось, як вони будуть своїх бити. А там — не наша справа, печаль: з'єднаємось із своїми, які за Діндем, вони їх тоді нехай судять і роблять з ними, що хтять. Про мене, хоч усіх нехай пере-вішають. Не жаль. Радію твоїй успішності. Щоденно повідомляй нарочним. Кудінов".