— Твоя животина?
— Моя.
— Жереба?
— Ні.
— З Бахарем злучи. Він у нас королевського заводу, иівмісок з англійцем. Ну й прудкий!.. Ну, сідай.
їхали поруч. Коні по коліна брели в траві. Казарма й стайня зостались далеко позаду. Спереду, повитий най-ніжнішим блакитним куривом, велично німував степ. В зеніті, за пасмом опалових хмаринок томилось сонце. Від гарячої трави стелився тягучкий густий аромат. Праворуч, за туманно окресленою западиною видолинку перлово-усміхнено біліла смуга Жирового ставу. А навкруги,— скільки сягало око,— зелений неосяжний простір, тремтячі хвилі марива, південною спекотою скутий древній степ і на обрії — недосяжна і казкова сиза грудаста могила.
Трави при корені зеленіли густо й темно, вершки просвічували на сонці, вилискували медянкою. Куйовдився невизрілий султанистий ковил, круговинами йшла по ньому вихраста імурка, пирій пожадливо пнувся до сонця, витягаючи обзернену. головку. Подекуди сліпо й чіпко притискався до землі низкорослйй залізняк, де-не-де промере-жений шалфеем, і знову —повінню розстилався, гору взявши, КОВИЛ, ЗМІНЯЮЧИСЬ різноцвіт-тям, вівсюгом, жовтою свирі-іїбю, молочаям, чинґизкою, травою суворою, однолюбок), що витісняла з зайнятої площі всі інші трави.
Козаки їхали мовчки. Михась відчував давно незазнане ним почуття покірного умиротворення. Степ гнітив його тишею, мудрою величчю. Супутник його просто спав на сідлі, хилячись до кінської гриви, склавши на луці веснянкуваті руки, наче перед причастям.
Спід ніг звився стрепет, полинув над балкою, іскрячись проти сонця білим пером. Приминаючи трави, з півдня поплив вітрець, що зранку, може, борознив Озівське море.
За півгодини наїхали на косяк, що пасся біля Осикового ставу. Солдатов прокинувся, — потягаючись у сідлі, ліниво сказав:
— Ломакіна Пантелюшки косяк. Чогось його не видно.
— Як жеребця кличуть ? — спитав Михась, милуючись на світло рудого довгого донця.
— Фразер. Лютий, чорт! Ач, вилупився як! Повів!
Жеребець рушив геть, і за ним, табунячись, пішли кобилиці.
Михась прийняв одведені йому косяки й склав свої пожитки в польовій будці. До нього в будці жило тро§: Солдатов, Ломакін та найманий косячник — немолодий мовчазний козак Туров<фОв. Солдатова мали вони за старшого. Він охоче ввів Михася в курс обов'язків, другого ж дня розповів йому про характер і повади жеребців і, тонко посміхаючись, порадив:
— По праву повинен ти службу на своїй коняці справляти, та якщо на ній день — у — день мотатись — поставиш на постав. А ти пусти її до косяка, чужу засідлай та міняй їх частіше.
В Михася перед очима він відбив від косяка одну матку і, розскакавшись, звично й зручно накинув на неї аркан. Засідлав її Михасевим сідлом, підвів тремтячу, присідаючу на задні ноги, до нього.
Сідай. Вона, видно, неука, чорт! —Сідай же, — крикнув він сердито, правою руною ?г ишяр ТОГіягаючи поводи,
лівою стискаючи кобилиций тремтячий храНі — Ти з ними пом'якше. Це на стайні гукнеш на жеребця: "До одного Ь— він і тиснеться до одного боку станка, а тут не жартуй! Бахаря особливо опасайся, близько не під'їзди, вб'є,— сказав він, держачись за стремена та любовно лапаючи за туге, атласно чорне вим'я кобилку, що переступала з ноги на ногу.
ІИ
Тиждень відпочивав Михась, цілісінькі дні проводяч в сідлі. Степ його скоряв, владно примушуючи жити пер вісним, рослинним яситтям. Косяк ходив денебудь непода леку. Михась або сидячи дрімав у сідлі, або, валяючись на траві, бездумно стежив, як, понасувані вітром, блукають по небі косяки запушених паморозевою білиною хмар. Спочатку такий стан відчуження його задовольняв. Життя на відводі, далеко від людей, йому навіть подобалось. Та наприкінці тижня, коли вже призвичаївся до нового становища, прокинувсь невиразний страх. "Там люди свою й чуя"у долю вирішують, а я кобилок пасу. Як же так? Тікати треба, а то засмокче", — тверезіючи, думав він. Але до свідомості просмоктувався і інший, лінивий нашепт; "Нехай там воюють, там смерть, а тут — привілля, трава та небо. Там злоба, а тут. мир. Тобі ото що за діло до інших?.." Думки почали ревниво точити покірну Михасеву Заспокоєність. Це погнало його до людей, і він вже частіше, ніж першими, днями, шукав зустрічей із Солдато-вим, що гуляв із своїми косяками в районі Дударевого ставу, намагався зблизитися з ним.
Солдатов ваготи самотності, видимо, не почував. Він рідко ночував у будці, і майже завжди — з косяком або біля ставка. Жив він звірячим життям, сам здобував собі іжу, і робив це надзвичайно вміло, неначе все життя тільки цим і займався. Одного, разу бачив Михась, як він плів волосінь з кінського волосу. Зацікавившист", спитав:
— На Шо пдетёш V
— На рибу.
— А де вона?
— В ставку. Карасі.
— На глиста ловиш ?
— На хліб і на глиста.
— Вариш?
— Підв'ялю та їм. На ось, — щиро почастував він, витягаючи з кишені шараварів в'яленого карася.
Іншим разом, їдучи слідом за косяком, натрапив Михась на спійманого в сильце стрепета. Поруч стояло майстерно зроблене опудало стрепета та лежали вміло заховані в траві сильця, прив'язані до кілочка Стрепета Солдатов
* "и"
цього ж вечора спік у землі, спочатку засипавши и розжеврілим вугіллям.
Він запросив вечеряти й Михася. Розламуючи запашне м'ясо, попрохав:
. — Іншим разом не здіймай, а то ти мені справу по" псу§ш.
— Ти як потрапив сюди? — спитав Михась.
— Годівник я.
Солдатов помовчав і раптом спитав:
— Слухай, а чи правду брешуть хлопці, що ти з червоних ?
Кошовий, не сподівавшись такого запитання, збентежився :
— Ні... Ну, як сказати... ну так, подавався я до них... Спіймали.
— Нащо подавався? Чого шукав? — суворячись очима, стиха спитав Солдатов і почав жувати повільніше. Вони сиділи біля вогнища на гребені сухої балки. Кізяки чадно димили, спід попелу просився на верх вогник. Ззаду сухим теплом та запахом прив'ялого полину дихала їм у спину ніч. Вороне небо краяли падучі зорі. Падала одна, і потім довго світився ворсистий слід, як на кінському крупі, після удару батогом.
Михась насторожено вдивлявся в обличчя Солдатова торкнуте позолотою огневого відблиску, відказав:
— Правів хотів добитись.
— Кому? — жваво стрепенувся Солдатов.