— Та пропадаймо ж ми! Батечки! Ріднесенькі! Пустіть ви мене звідсіля... Не хочу... Не бажаю вмирати! — Заголосив раптом білявий парубчина Маницьков, що плакав ще й до цього.
Федот, блиснувши калмицьким оком, враз тяжко вдарив Маницького кулаком в обличчя.
У парубчини бухнула з носа кров, спиною він обвалив ЗІ стінки яру глину і ледве вдержався на ногах, але голосити перестав.
— Як відстрелюватись ? — спитав Шаміль, хапаючи Петра за руки. — А патронів скільки? Нема патронів!
— Гранату метнуть. Каюк нам!
— Ну, а що ж робити? — Петро враз посинів, на губах його під вусами скипіла піна. — Лягай!.. Я командир, чи хто ? Уб'ю!
Він і справді замахав наганом над головами козаків.
Свистючий шепіт його неначе життя вдмухнув у них. Бодовськов, Шаміль та ще двод козаків перебігли на той бік яру, залягли у водориї, решта розтошувалася з Петром.
Весною рудий потік нагірної води, ворочаючи саморідне каміння, вимивав на те клині ямини, зрушуй шари червоної глини, в стінах яру рид заглибини та проходи. В них ото й позасідали козаки.
Поруч Петра, держачи гвинтівку напоготові, стояв зігнувшись Антип Брехович, нестямно шепотів:
— Степан Астахов за хвіст свого коня спіймав... поскакав, а мені от не довелось... А піхота покинула нас... Пропадаймо, братці!.. Видить бог, загинемо !..
Нагорі почувся хруск бігучих кроків. В яр посипались крихти снігу, глина.
— Ось вони! — шепнув Петро, хапаючи Антипку за рукав. Але той несамовито вирвав руку, зазирнув угору, держачи пальця на спускові.
Вгорі ніхто близько не підходив до прорізу яру. Звідти почулись голоси, погуки на коня...
"Радяться", — подумав Петро, і знову піт, неначе широко розверлись всі пори тіла, покотився по спині його, по жолобинці грудей, обличчю...
— Гей ви! Вилазьте! Однаково повбиваймо! — закричали Згори.
Сніг падав у яр густіше, білою молошною цівкою. Хтось, видимо, близько підійшов до яру.
Інший голос звідти ж упевнено промовив:
— Сюди вони плигали, ось сліди. Та я ж сам бачив!
— Петре Мелехов ! Вилазь !
На секунду сліпа радість полум'ям обгорнула Петра. "Хто мене з червоних знад? Це ж свої! Відбили!" Але той самий голос примусив його задрожати дрібним дрожем:
— Говорить Кошовий Михайло. Пропонуймо здатись по доброму. Однаково не втечите!
Петро витер мокрий лоб, на долоні зосталися смуги рожевого кров'яного поту.
Якесь дивне почуття байдужості, граничної з забуттям, підкралось до нього.
І диким здався крик Антипки Бреха;
— Виліземо, коли пообіцяйтесь відпустити нас. А ні,— будемо відстрілюватись! Беріть!
— Відпустимо... — помовчавши, відповіли згори.
Петро страшним зусиллям стряхнув З себе сонний одур. У слові "відпустимо" причулась йому невидима усмішка. Глухо крикнув:
— Назад! — але його вже ніхто не слухався.
Петро вийшов останнім В нім, як дитина під серцем жінки, владно ворухнулось життя. Керований самозбереженням, він ще дорозумівся викинути з магазинки патрони, поліз крутим схилом. Мутилось у нього в очах, серце Займало всі груди. Було душно й важко, як у важкому сні в дитинстві. Він пообривав на комірі гімнастерки гудзики, подер комір брудної натільної сорочки. Очі його Застилав піт, руки ковзали по холодних виступах яру. Хриплячи, він вибрався на втоптану площадку біля ті кинув під ноги собі гвинтівку, підніс вгору руки. Тісно купчились козаки, що вилізли поперед нього. До них, відділившись від великого натовпу піших та кінних за-амурців, ішов Михась Кошовий, під'їздили кінні червоно-армійці.
Михась підійшов щільно до Петра, тихо, не підводячи від землі очей, спитав:
— Навоювався? — Пождавши відповіді й усе так же дивлячись Петрові під ноги, спитав:—Ти командував ними?
У Петра затіпались губи. Жестом великої втоми насилу доніс він руку до мокрого лоба. Довгі, вигнуті вії Михася Затріпотіли, пухка верхня губа, всіяна виразочками пропасниці, поповзла догори. Такий буйний дриж забив Ми-хасеве тіло, що здавалось, — він не встоїть на ногах, впаде. Але він зараз же, ривком, скинув на Петра очі, дивлячись йому просто в зіниці, впинаючись в них дивно-чужим поглядом, скоромовкою буркнув!
— Роздягайся!
Петро швиденько скинув кожуха, бережно згорнув і поклав його на сніг, скинув папаху, пояс, сорочку і, присівши на полу кожуха, почав стягати чоботи з кожною секундою все дужче й дужче бліднучи.
Іван Олексійович спішився, підійшов збоку і, дивлячись на Петра, стискав зуби, боячись розридатись.
, — Білизну не скидай, — прошепотів Михась і, здригнувшись, враз пронизливо крикнув:
— Мерщій, ти!..
Петро заметушився, зібгав скинуті з ніг вовняні панчохи, засунув їх у халяви, випроставшись ступив з кожуха босими, на снігу шафранно-жовтими ногами.
— Куме! — ледве ворушачи губами, покликав він Івана Олексійовича. Той мовчки дививсь, як під босими ступнями Петра підтавав сніг. — Куме Іване, ти мою дитину хри-стив... Куме — не страчуйте мене! — попрохав Петро і, побачивши, що Михась вже підніс на рівень його грудей наган, розширив очі, наче збираючись побачити щось сліпуче, похапцем склав пальці у хресне знамення, як перед стрибком втяв голову в плечі.
Він не чув пострілу, падаючи навзнак, як від дужого поштовху.
Простягнута рука Кошового схопила його серце і враз витисла з нього кров. Останнім у житті зусиллям Петро насилу розгорнув комір натільної сорочки, оголивши під лівим соском кулевий надріз. З нього, перегородивши, височилась кров, потім, знайшовши вихід, із свистом Забила вгору дігтярно-чорною цівкою.
ХХХІУ
На світанку, розвідка, послана до Красного Яру, повернулась із звісткою, що червоних не виявлено до уланської грані, і що Петро Мелехов з десятьма козаками лежать порубані там же, біля вершини яру.
Григорій наказав послати по вбитих підводи, доночову-вати пішов до Христоні. Вигнали його з дому жіноче голосіння по мертвому, дурний плач вголос Дарки" До світанку просидів він у христониній хаті біля пригрубка. Жадно викурював цигарку — і, неначе боячись зостатись
віч-на-віч із своїми думками, з журбою по Петрі, знову поспішаючи хапався за кисет, вдихаючи докраю терпкий дим, заводив з Христонею, що куняв, сторонні розмови.
Світало. Відлига почалася з раннього рана. Годині о десятій на угноєній дорозі показались калюясі. З дахів капотіло.