177
Т ихий Дін
даней набік, в замет. Як мішок муки, на плечі вніс Петри до просторої кухні свата, обережно пустив на стіл, заздалегідь застелений полотняною доріжкою. Луківна, виплакавши всі сльози, повзала в ногах у чоловіка, чепурно вбраних у білі смертні панчохи, охрипла, простоволоса.
— Сподівалась, увійдеш ти ніженьками своїми, господарю наш, а тебе внесли, — ледве чулись Гі шепіт та схлипи, дико схожі на сміх.
Петро з горнички вивів під руку діда Гришаку. Старий ввесь ходив ходором, неначе підлога під його ногами хвилювала як трясовина. Але до столу підійшов по молодецькому, став у головах.
— Ну, здоров, Мироне! Ось, як довелось, синку, побачитись...— Перехристився, поцілував вимазаний жовтою глиною льодяний лоб. —; Миронцю! Швидко і я... — голос його піднісся до стонливого виску. Наче боячись проговоритись, дід Гришака швидким, не старечим рухом доніс руку до рота, привалився до столу.
Спазма вовчою хваткою взяла Петра за горлянку. Він потихеньку вийшов на двір, до припаленого біля ганку коня.
XXIV
З глибоких затишних ковбань вивалюються Дін на розсип. Кучеряво в'ються там течія. Дін суне в розвалку мирним і тихим розливом. Над піщаним твердим дном зграями пасуться чорнонузи; вночі на розсип виходить жирувати чечуга, ворочаються в зелених надбережних теремах твані сазан; білиця й сула ганяються за білою рибою, сом риються в черепашках; виверне часом він зелений клуб води, покажеться під просторим місяцем, ворушачи золотим, блискучим правилом, і знову піде розкопирсувати лобастою вусатою головою залежні черепашок, щоб на ранок заклякнути в напівсні десь у чорній обгризеній корчазі*
Але там, де річище вузьке, взятий у неволю Дін прогризаю в теклині глибокий проріз, 3 притлумленим ревом
І78
буйнд жене вкргіїу піною білогриву хйилю. За Эйсами прискалків, в котловинах течія утворюй вир. Чарівним страшним колом колуд там вода : дивитись — не надивишся.
З розсипу спокійних днів впало жйття в проріз" — Завирував Верхньодінський округ. Зіткнулись дві течії, пішли нарізно козаки, і поніс, зануртував вир.
Молоді та которі бідніші — м'ялись, відмовчувались, все Ще сіюдівались миру від радянської влади, а старі йіііли в наступ, уже відверто говорили про те, що червоні хо-тять козацтво До пня винищити.
На Татарському зібрав Іван Олексійович 19 лютого схід. Народу зійшлось на диво багато. Може тому, що Штокман запропонував ревкомові на загальних зборах розподілити серед найбідніших господарств майно, що зосталось від утеклих з білими купців.
Зборам передувала бурхлива розмова з одним з окружних робітників. Він приїхав з Вешенської із повноваженнями забрати конфісковану одежу* Штокман з'ясував йому, що одежу зараз ревком здати не зможе, бо тільки вчора було видано транспортові ранених і хворих чер-воноармійців понад тридцять теплих речей* Приїжджий молодий парубчина, присікався до Штокмана, гостро підвищуючи голос:
— Хто тобі дозволив віддавати конфісковану одежу?
— Ми дозволу не питались ні в кого*
— Але яке ж ти мав право розтягати народне Добро?
— Ти не кричи, товаришу, і не верзи дурниць* Ніхто нічого не розтягав. Шуби ми видали підводчикам під охоронні розписки, так, щоб вони, приставивши червоноар-мійців на дальший етапний пункт, привезли видану одежу назад. Червоноармійці були напівголі, і виражати їх в самих шинельках — значило, виражати на смерть. Як же я міг не видати? Тим більше, що одежа лежала в коморі без вжитку*
Він говорив, стримуючи роздратовання і, може> розмова
кінчилась би миром, алеж парубчина, заморозивши голос, рішучо заявив:
— Ти хто такий? Голова ревкому? Я тебе арештовую! Здавай справи заступникові! Зараз же випроводжаю тебе до Вешенської. Ти тут, може, половину майна розкрав, а я...
— Ти комуніст ? — скоса дивлячись, мертвотно бліднучи, спитався Штокман.
— Не твоє діло! Міліціонер! Візьми його і пристав до Вешенської зараз же! Здаси під розписку до окружної міліції.
Парубчина зміряв Штокмана поглядом.
— Аз тобою ми там побалакаймо. Ти в мене потанцюєш, самоуправник!
— Товаришу! Ти що — ошалів? Та ти знаєш...
— Ніяких балачок! Мовчати!
Іван Олексійович, не встигши у пересварку й слово вкинути, побачив, як Штокман повільним страшним рухом потягся до повішеного на стіні маузера. Жах плеснувся в очах парубчини. З дивовижною швидкістю той відчинив задом двері, падаючи, перелічив спиною всі приступки ганку і, увалившись у сани, довго, аж поки проскакав майдан, штовхав візника в спину і все оглядався, видимо боячись погоні.
У ревкомі гуркотом бив у вікна регіт. Смішливий Давидко в корчах качався по столі. Але в Штокмана ще довго нервовий тік тіпав повіко, косились очі.
— Ні, який мерзотник! Ах, падлюка! — йовторював він, тремтячими пальцями скручуючи цигарку.
На збори пішов він разом з Кошовим та Іваном Олексійовичем.
На майдані — тиск. У Івана Олексійовича навіть серце негарно тьохнуло: "Чогось вони неспроста зібрались... Увесь хутір на майдані". Але побоювання його розвіялось, коли він, скинувши шапку, стуйив у коло. Козаки охоче розступились.
Обличчя були стримані, у декого навіть з веселинкою
рити козаків з радянською владою, штовхнути вас знову до білих.
в очах. Штокман оглянув козаків. Йому хотілось розрядити атмосферу, викликати натовп на розмову. Він, за прикладом Івана Олексійовича, і собі скинув свій червоний малахай, голосно сказав:
— Товариші козаки! Минуло півтора місяці, як у вас стала радянська влада, але досі з вашого боку ми, ревком, постерігаймо якесь недовір'я до нас, якусь навіть ворожість. Ви не відвідуйте зборів, серед вас ширяться всякі чутки, безглузді чутки про поголовні розстріли, про утиски, які нібито чинить вам радянська влада. Час нам побала-* кати справді від душі, час ближче підійти один до одного! Ви самі обирали свій ревком. Котляров і Кошовий ваші хутірські козакині між вами не може бути недоговореності. Насамперед я рішуче заявляю, що поширювані нашими ворогами чутки про масові розстріли козаків, не що інше, як наклеп. Мета в тих, що сіють ці наклепи — ясна: посва
— Скажеш, розстрілів нема? А семеро наших куди поділи ? — крикнули з задніх лав.