Цього ж таки похмурого лютневого дня сталась диковина.
Останнім часом на хуторі звикли до приїзду служилих З округу людей. Нікого не зацікавила поява на майдані парокінної підводи із мерзлякувато зіщуленим поруч кучера їздцем. Сани стали біля мохівського будинку. їздець
виліз і показався людиною літньою, нехапливою в рухах. Він поправив солдатський ремінь на довгій кавалерійсьйкій шинелі, підійняв з ушей навушники червоного козацького малахая і, придержуючи дерев'яну коробку маузера, не хапаючись зійшов на ганок.
У ревкомі були Іван Олексійович та дво$ міліціонерів. Чоловік увійшов не постукавши, біля порога розправив торкнуті просивінню короткі шати бороди, баском сказав:
— Голову мені треба.
Іван Олексійович округленим, пташним поглядом дививсь на прийшлого, хотів схопитись, але не зміг. Він тільки по риб'ячи зіхав ротом та скріб пальцями обчовгані ручки рісла.
Постарілий Штокман дививсь на нього спід безлуздого червоного верху козацького малахая, його вузько зведені очі, не пізнаючи, дивились на Івана Олексійовича, і враз, блимнувши, звузилися, посвітлішали, від куточків бризнули до сивих скронь розщепи морщин. Він ступнув до Івана Олексійовича, що підвестись не встиг, упевнено пригорнув його і, цілуючи, торкаючись до обличчя мокрою бородою сказав:
— Знав! Якщо, думаю, живий зостався, він буде в Татарському головою.
— Йосипе Давидовичу, вдар!.. Вдар мене, сучого сина! Не вірю я очам!—плачливо заголосив Іван Олексійович.
Сльози так не пасували до його мужнього, смаглявого обличчя, що навіть міліціонер одвернувся.
— А ти повір! — посміхаючись і м'яко звільняючи свої руки з рук Івана Олексійовича, басив Штокман. — У тебе, що ж, і сісти нема на чім?
— Сідай ось на кріслі... Та звідки ж ти взявся ? Кажи!
— Я — з політвідділом армії... Бачу, що ти ніяк не хочеш вірити в мою достотність. От дивак!
Штокман, посміхаючись, ласкаючи по коліні Івана Олексійовича, швидко заговорив;
— Дуже, браток, все просто. Після того, як забрали Звідси, засудили, ну, на засланні зустрів революц ю. Організували з товаришем Червону гвардію, билися з Дутовим і Колчаком. О, брат, там веселі діла були! Тепер загнали ми його за Урал, — знаюш? І ось я на вашому фронті. По-літвідділ восьмої армії направив мене для роботи до вашого округу, як колишнього мешканця тутешнього, так сказать, знайомого з умовами. Примчав я до Вешенської, побалакав у ревкомі з народом і насамперед вирішив поїхати до Татарського. Дай, думаю, поживу в них, попрацюю, допоможу організувати справу, а потім поїду. Чи бачиш, стара дружба не забуваються? Ну, та до цього ми ще повернемось, а зараз поговорімо про тебе, про становище, познайомиш мене з людьми, з обстановою. Осередок ю на хуторі? Хто тут у тебе? Хто зацілів? Ну що ж, товариші?.. Мабуть, залиште нас на годинку з головою. Фу, чорт! В'їхав на хутір, так і війнуло старим... Еге, був час, а тепер годинонька ... Ну, розповідай!
Години через три Михась Кошовий і Іван Олексійович вели Штокмана на стару квартиру до Ликерки — зизуватої. Сіупали по коричневому настилі дороги. Михась часто хапався за рукав Штокманової шинелі, неначе опасуючись, що ось відірветься Штокман і зникне сперед очей або розстане маною. Ликерка нагодувала старого квартиранта борщем, навіть ніздрювату від старості грудку цукру дістала З потайного кутка скрині.
Після чаю з відвару вишневого листу Штокман ліг на лежанці. Він слухав плутані оповідання обох, вкидав запитання, гриз мундштук і вже смерком непомітно заснув, пустивши цигарку на фланелеву брудну сорочку. А Іван Олексійович ще хвилин з десять продовжував говорити, схаменувся, коли на питання Штокман відповів хропком, і вийшов, ступаючи навшпинячки, червоніючи до сліз від намагання вдержати кашель, що рвався з горла.
— Одлягдо? — тихо, як від лоскоту посміюючись, спитав Михась, ледве зійшли з ганку,
ОльшйнОв, Що Супроводив Заарештованих до Вешенської, повернувся поворотною підводою опівночі. Він довго стукав у вікно горнички, де спав Іван Олексійович. Розбудив.
— їй чого ? — вийшов опухлий від сну Іван Олексійович. — Пакет, чи що ?
Ольшанов помахав нагайкою.
— Козаків розстріляли.
— Брешеш, гад!
— Пригнали ми — відразу їх на допит і, ще не смеркло, повели в сосни... Сам бачив!
Не потрапляючи ногами у валянці, Іван Олексійович одягся, побіг до Штокмана.
— Которих випроводили ми нині — розстріляли у Вешках! Я гадав, їм тюрму дадуть, а такечки що ж. . . Такечки ми нічого тут не зробимо. Одійде народ од нас, Йосипе Давидовичу!.. Тут щось не так. Нащо треба було нищити людей? Що тепер буде?
Він сподівався, що Штокман буде так само, як і він, обурений з того, що сталося, наляканий наслідками, але той, помалу натягаючи сорочку, випроставши голову, попрохав :
— Ти не кричи. Господиню збудиш...
Одягся, закурив, попросив ще раз розповісти причини, що викликали арешт сімох, потім холоднувато заговорив:
— Повинен ти засвоїти ось що, та міцно засвоїти! Фронт за півтораста верстов від нас. Основна маса козацтва настроєна до нас вороже. І це — тому, що куркулі ваші, куркулі-козаки, тобто отамани й верхівка, користуються в трудового козацтва величезною вагою, мають вагу, так би мовити. Чому ?—Ну, це теж має бути тобі зрозуміло. Козаки — особлива верства, вояччина. Любов до чинів, до "о гців — командирів" прищеплювалась царизмом... Як це в служівській пісні співається? "І що нам накая уть отці-командири — ми туди йдемо, колемо, б'ємо". Так, чи що? От бачиш! А ці самі отці-командири наказували робітничі страйки розгонити... Козакам триста років дурманили
голову. Чимало! Так от. А ріжниця між куркулем, скажімо, Рязанської губерні і дінським козачим куркулем дуже велика. Рязанський куркуль, прищеми його, — він сичить на радянську владу, безсилий, зза рогу тільки небезпечний. А дінский куркуль? Це озброєний куркуль. Це небезпечна й отруйлива гадина. Він дужий. Він не тільки сичатиме, розпускатиме ганьбливі для нас чутки, клеветатиме на нас, як де робили, за твоїми словами, Коршунов і інші, але й спробуй відверто виступити проти нас. Ну, звичайно! Він візьме гвинтівку і буде бити нас. Тебе буде бити. І подбаю потягти за собою і інших козаків, так би мовити, середньо-заможного козака і навіть бідняка. їхніми руками він намагаються бити нас! В чому ж річ ? Спійманий у діянні проти нас ? Готово ! Розмова коротка, — до стінки! І тут нема чого слинитися жалістю: гарний, мовляв, чоловік був...