весни, сонця, щоб підвестись, ламаючи підталий павутйнно-тонкий алмазний наст, щоб буйно зазеленіти в травні. І воно встане, виждавши час! Битимуть в ньому перепели, бринітиме над ним квітневий жайворонок. І так само світитиме йому сонце, і так самісінько колихатиме його вітер. До пори, поки визрілий, повнозерний колос, м'ятий Зливами й лютими вітрами, не поникне вусатою головою, не ляже під косою господаря, покірно роняючи на току лите, важуче зерно.
Все Наддіня жило притаєним, притамованим життям. Скрутні заходили дні. Події стояли на грані. Чорна чутка повзла з вершини Дону, Чиром, Цуцканом, Хопром, ланкою, великими й малими річками, всіяними козацькими хуторами. Гомоніли про те, що не фронт страшний, який прокотився хвилею та й ліг біля Дінця, а надзвичайні комісії та трибунали. Казали, що з днини на днину ждуть їх по станицях, що нібито в Мигулінській та Казанській уже появились вони і вершать суди короткі й неправі над козаками, котрі служили в білих. Нібито те, що покинули верхньодонці фронт, виправданням не служить, а суд геть простісінький: обвинуваченням, двійко запитань, вирок— і під кулеметну стрічку. Подейкували, що в Казанській і Шумілинській мовби вже не одна козацька голова валяються у хмизі занедбана... Фронтовики тільки посміювались : "Брехня! Офіцерські казочки! Кадети давно нас Червоною армією лякають!"
Чуткам вірили і не вірили. І перед цим мало хіба брехали всякого по хуторах. Слабодухих чутки підштовхнули на відступ. Та коли фронт пройшов, чимало виявилось і таких, хто не спав ночами, кому подушка була гаряча, постіль тверда і рідна дружина немила.
Дехто вже й жалкував, що не пішов за Дінець, але зробленого не вернеш, зроненої сльози не підіймеш . . .
У Татарському козаки збирались вечорами на провулках, ділились новинами, а потім ішли пити самогон, кочуючи 3 хати до хати. Тихо жив хутір і сумовито. На початку
м'ясниць одне лиш весілля пробриніло бубонцями: Михась Кошовий віддав заміж сестру. Та й про ту казали з дхид? ним поглумом:
— Вигодили час женитесь! Цриспічило, видно!
Другого дня після виборів влади утір геть роззброївся,
В мохівському будинку, зайнятому під ревком, теплі сіни й коридор завалили зброєю. Петро Мелехов теж відніс свою та григорідву гвинтівки, два нагани й шаблю. Пару офіцерських наганів брати зоставили, а здали лише ті, що лишились ще від германської.
Облегчений Петро прийшов додому. В горниці Григорій, закасавши по лікоть рукава, розбирав та відмочував у гасі приржавілі частини двох гвинтівчаних затворів. Гвинтівки стояли біля лежанки.
— Це звідки? — у Петра навіть вуса обвисли від здивовання,
— Батько привіз, коли їздив до мене на Філоново.
У Григорія у звужених прорізах очей заблищали світлячки. Він зареготався, лапаючи боки змоченими в гасі руками. І так само несподівано урвав сміх, — по вовчому клацнувши зубами.
— Гвинтівки — це що!,. Ти знадні, — зашепотів він, хоч у хаті нікого не було, — батько мрні сьогодні признався,— Григорій знову стримав усмішку, — у нього кулемет д.
— Бре — ше — еш! Звідки ? Нащо ?
— Каже, козаки-обозники йому віддавали за глек кисляку, а по модму, бреше, старий чорт! Украв, мабуть. Він же, як жук — гнойовик, тягне все, що й підійняти несила йому. Шепоче мені: "Кулемет у мене д, закопаний на току. Пружина в ньому годяща на нарізні гачки, але я її не займав." — "Нащо він тобі? " — питаюся. "На дорогу пружину позаздрив, може, ще на щось здасться. Штука цінна, з заліза..."
Петро озлився, хотів іти в кухн$о до батька, але Григо? pift розрадив.
— Кинь! Допоможи почистити та прибрати. Що ти з ним удідш?
Протираючи цівки, Петро довго сопів, а потім роздумливо сказав:
— Воно, може, й справді... здасться. Нехай лежить"
Цього дня Томілін Іван приніс чутку, що в Казанській
ідуть розстріли. Покурили біля печі, побалакали. Петро під розмову про щось уперто думав. Думалося з незвички трудно, до бісера на лобі. Як пішов Томілін, він заявив ;
— Зараз поїду на Рубежин до Япіки фоміна. Він у своїх тепер, чув я. Кажуть, він окружним ревкомом орудуй, якби не було — грудка на рівному місці. Попрохаю, щоб, в разі чого, заступився.
У ріжнаті сани Пантелей Прокопович запріг кобилу, Дарка закуталась новою шубою і про щось довго шепта-лася з Іллівною. Разом вони шмигнули до комори й звідтц вийшли з клунком.
— Що це ї — спитав старий.
Петро промовчав, а Іллівна скоромовкою шепнула:
— Я тут маслиця назбирала, берегла про всяк випадок, А тепер уже не до масла, віддала його Дарці, нехай фо-> мінисі гостинця повезе, може, він придасться Петюшці, — і заплакала. — Служили, служили, життям важили, і тепер за погони за їхні, так і начувайся, що...
— Цить, голосільнице! — Пантелей Прокопович люто кинув у сіно батога, підійшов до Петра: — Ти йому пшенички пообіцяй.
— На чорта вона йому потрібна! — спалахнув Петро. — Ви б, тату, краще пішли до Анікушки самогону купили, а то — пшениці!
Під полою Пантелей Прокопович приніс відровий глек самогону, мовив похваляючи:
— Добра горілка, мати її курка! Як миколаївська.
— А ти вже хильнув, пес старий! — накинулась на нього Іллівна але старий, мов§и й н$ чув, по молодому,
закульгав до куреня, сито, по котячому, мружачись, крехчучи й витираючи рукавом обпечені самогоном губи.
Петро рушив з двору і, як гість, ворота покинув розчиненими.
Віз і він подарунок могутньому тепер полчанинові: крім самогону, відріз довоєнного шевіоту, чоботи і фунт доро" того чаю з цвітом. Все це роздобув він у Лісках, коли 28 полк з бою взяв станцію і розсипався грабувати вагони й склади... Тоді ж таки у відбитому поїзді захопив він кошика з дамською білизною. Послав її з батьком, що на фронт приїздив. І Дарка, на превелику заздрість Наталі Й Докійці, захизувалась в небаченій досі білизні. Тонюсіньке закордонне полотно було біліше від снігу, шовком на кожній штучці були повишивані герб та ініціали. Мереживо на панталонах здималось пишніш за піну на Доні. Дарка першої ночі по приїзді чоловіка лягла спати в панталонах.
Петро, перед тим як гасити світло, поблажливо посміхнувся :
— Чоловічі спідні підчепила і носиш?
— В них тепліше й гарніше, — мрійливо відповіла Дарка. — Та їх і не розбереш: якби вони чоловічі — були б довші. І мереживо... Нащо вони вашому братові ?