Але, від'їхавши кілька верстов від Новочеркаська, Пантелей Прокопович побачив з вікна аванпости баварської кінноти. Група кінних німців посувалась обочиною залізничного полотна устріть поїзду. Вершники спокійно гор бились на сідлах, вгодовані ширококлубі коні мотали куцо обчикриженими хвостами, лисніли під яскравим сонцем* Хилячись уперед, страдницьки вигнувши брову, дивився Пантелей Прокопович, як копита німецьких коней переможно, танцюристо топчуть козацьку землю, і довго потім понуро горбатився, еонів, повернувшись до вікна широкою спиною.
II
З Дону через Україну котились червоні валки вагонів, везучи до Німеччини пшеничне борошно, масло, яйця, биків. Па площадках стояли німці в безкозирках, в синьо-
сірих сурдутах, з нригвитаеніщи до гішптіщг багнетами.
Добротні, з жовтої шкіри, німецькі чоботи з окованими до зносу закаблуками трамбували дінські шляхи, баварська кіннота напувала коні в Доні... Молоді козаки, допіру вимуштрувані в Персіановці, покликані під знамена, бились З петлюрівцями. Майже половина наново збитого 12 Дін-ського козачого полку лягла під Старобільськом.
На півночі станиця Усть — Медведицька гуляла з рук у руки: займав Миронов із загоном козаків-червоногвардій-ців, що стеклися до нього з хуторів Глазунівської, Ново-Александрівської, Кумилженської, Скуришенської та інших станиць, а через годину вибивав його загін білих партизанів офіцера Алекс ва, і по вулицях мелькали шинелі гімназистів, реалістів, семінаристів, що складали кадри загону.
На північ із станиці до станиці перекатами сунули верхньо-дінські козаки. Миронов відходив до границь Саратів-щини. Майже ввесь Хоперський округ був звільнений від більшовиків. На кінець літа Дінська армія, збита з козаків усякого віку, здатних носити зброю, стала на кордонах. Реорганізована по дорозі, поповнена прибулими з Новочеркаська офіцерами, армія набувала подоби справжньої армії: малочисленні, виставлені станицями, дружини зливались ; відновлювались колишні регулярні полки з колишнім, зацілілим від германської війни, складом; полки збивались в дивізії; в штабах хорунжих замінили старі полковники; помалу мінявся і начальницький склад.
На кінець літа бойові одиниці, скомпановані із сотень мигулинських, мешківських, казанських ішумилинських козаків, з наказу генерал т майора Алфьорова перейшли дінський кордон, і, зайнявши Донецьке — першу на рубежі слободу Воронізької губерні, повели облогу повітого міста Богучара.
Вже чотири доби сотня татарських козаків під командою Петра Мелехова йшла через хутори й станиці на північ Усть-Медведицького округа. Десь правіше від них спішно, не Ііриймаючи бою, відступав до лінії залізниці Миронов. За ввесь час вони не бачили супротивника. Переходи робили невеликі.
Петро, та й усі козаки, не змовляючись, вирішили, що до смерті поспішати нема рації, за перехід лишали позад себе найбільш три десятки верстов.
На п'яту добу вступили до станиці Кумилженської. Через Хопер переправились на хуторі Дундуковому. На луках серпанковою завісою висіла мошка. Тонке вібруюче бриніння її зростало неугавно. Міріади її сліпо кружляли, кишіли, лізли в вуха, очі вершникам і коням. Коні нудились, чхали, козаки відмахувались руками, раз-у-раз чадили тютюном — самосадом.
— От забава, будь вона проклята, — крекнув Христоня, витираючи рукавом око, що все сльозилося.
— Вскочила, чи що? — посміхнувся Григорій.
— Око щипа$. Виходить, вона отруйлива, диявол!
Христоня, віддираючи червоне повіко, провів по очйому
яблуку шкарубким пальцем; відкопиливши губу, довго тер долонею навідворіт око.
Григорій їхав поруч. Вони держались вкупі з дня виступу. Прилучився до них ще Анікушка, розгладілий останнім часом і від цього ще дужче схожий на бабу.
Загін складався з неповної сотні. У Петра помічником був вахмістр Латишов, що пристав на хутір Татарський у прийми. Григорій командував взводом. У нього майже всі козаки були з нижнього кутка хутора: Христоня, Анікушка, Федот Бодовськов, Мартин Шаміль, Іван Томилін, цибатий Борщов та ведмежкуватий незграба Захар Ковальов, Прохір Зиков, циганська рідня —= Меркулов, пифан Макеадв, 6$гор Синілін і ще півтора десятки молодих хлопців — однолітків.
Другим взводом командував Микола Кошовий, третім — Яків Коловейдін, і четвертим — Митько Коршунов, після страти Подтьолкова спішно підвищений генералом Алфьо-ровим в старші урядники.
Сотня гріла коні степовою ристю. Дорога оббігала залиті водою музги, пурнала у видолинки, порослі молодою кугою й верболозом, вилюжилась по луках.
В задніх лавах басовито реготався Яків Підкова, тенорком підголоінував йому Андрюшка Кашулін, що теж дістав урядницькі лички, заробивши їх на крові підтьолківських сподвижників.
Петро Мелехов їхав з Латишовим обіч лав. Вони про щось тихо розмовляли. Латишов бавився свіжим темляком шаблі. Петро лівою рукою гладив коня, чухав йому поміж вухами. На пухлощокому обличчі Латишова світилась усмішка, обкурені, з підточинами коронками зуби жовтаво чорніли спід непишних вусів.
Позаду всіх, на кульгавій строкатій кобильчині тюпцяв Антип Авдійович, син Бреха, прозваний козаками "Антипом Бреховичем".
Дехто з козаків розмовляв, деякі, зламавши лави, їхали по п'ятеро в ряд, інші уваяшо роздивлялись на незнайому місцевість, луку, пофарбовану вісп'яним ряботинням озер, зелену горожу тополь та верб. Із спорядження видно було, що йшли козаки в далеку дорогу; сакви сідел, роздуті від поклажі, в'юки набиті, в тороках у кожного дбайливо ув'язана шинель. Та й по збруї можна було міркувати; кожний ремінець попетляний дратвою, все прошито, підігнано, полагоджено. Якщо місяць тому вірилось, що війни не буде, то тепер йшли з покірною, безрадісною свідомістю; крові не уникнути. "Нині носиш шкуру, а завтра може ворони будуть її в чистому полі чинити", — думав кожний.
Проминули хутір Кріпці. Криті очеретом рідкі курені замигтіли праворуч. Анікушка дістав з кишені шароварів бурсака, відкусив половину, хижо оголивши дрібні різці, і метушливо, як за ць, зарухав щелепами, прожовуючи.
— Зголоднів? — скосився на нього Христоня.
— А чого ж... Жіночка напекла.
-— Ай митець же ти жерти! Черево у тебе, виходить, як у кнура. — Він повернувся до Григорія і якимсь сердитим і скаржливим голосом провадив : — Жере, нечистий дух, неподобно! Куди він ото скільки пхає? Придивляюсь до нього цими днями, і мовби аж страшно: сам* ото невеличкий, а вже ж що лопає — як у прірву.