— Я не знаю, їйбогу... — зам'явся старий.
— Що тут знати! Он у вас козаки які... Нам і людей би треба допомогти.
— Хворію я, — збрехнув Пантелей Прокопович.
— Що ж ви, братця!—— Вахмістр, як вовк, не повертаючи шию, оглянув усіх. Голос його наче змолодів та виправився. — Чи ви не козаки ? Значить, нехай пропадає військове майно ? Я за командира батареї зостався, офіцери порозбігались. Тиждень ось з коня не злажу, обморозився, пальці на нозі повідпадали, але я життя рішусь, а батарею не кину! А ви... Тут нема чого ! По доброму не хочете, — я зараз гукну козаків, і ми вас... — Вахмістр із сльозою та гнівом вигукнув: — примусимо, бісові сини! Більшовики! В гроб вашу мать! Ми тебе, діду, самого запряжемо, коли хоч! Іди народ клич, а*не підуть, — бий мене сила бо: а, вернусь на той бік і хутір ваш з землею змішаю.
Він говорив як людина, не зовсім певна своєї сили. Григорієві стало жаль його. Схопивши шапку, суворо, не глянувши на збуреного вахмістра, сказав:
**— Ти не галасуй. Нема чого тут! Виручити допоможемо, а там паняй з богом.
Поклавши тини, батарею переправили. Народу зійшлось чимало. Анікушка, Христоня, Томілін Іван, Мелехови та З десяток линок за допомогою батарейців викотили гармати й набійні ящики, допомогли коням взяти узвіз. Обмерзлі колеса не крутились, гальмували на снігу. Виснажені коні трудно брали найменший горбок. Номери, що наполовину порозбігались, ішли пішки. Вахмістр скинув шапку, вклонився, подякував помочі і, повертаючись на сідлі, неголосно наказав :
— Батарея, за мною!
Услід йому Григорій дививсь шанобливо, з недовірливим подивом. Петро підійшов, пожовуючи вус і, наче відповідаючи на думку Григорія, сказав:
— Якби всі отакі були! Ось як треба тихий Дін боронити !
— Ти про вусатого? Про вахмістра?—спитав підходячи забрьоханий по вуха Христоня.— І диви, дотягне ото свої гармати. Як він, бодай його, на мене нага§м замахнувся! І вдарив би,— бо людина в одчаї. Я не хотів іти, а потім, признатись, злякався. Хоч і валянців немаз, а пішов. І скажи, нащо йому, дурневі, оці гармати? Як шкідлива свиня з колодкою: і важко, не на добре, а тягне...
Козаки розійшлись, мовчки посміхаючись.
ХУІ
Далеко за Доном — час перевалив уже за обіди — кулемет глухо виклацав дві черги й замовк.
. За півгодини Григорій, що я&яідходив від вікна в горниці, ступнув назад, до вилиць £$с|твся попелястою синявою.
— Ось вони !
Іллівна ахнула, кинулась до вікна. Вулицею врозсип скакало восьмеро вершників. Вони вчвал добігли до ме-лехівського двору, спинились, оглянули переїзд за Дін,
чОрнотроііний прослідок, Стйснутий Доном та горйк), Повернули назад. виті коні їх, махаючи куцообче-криженими хвостами, закидали, забрискали сніжним груддям. Кінна розвідка, що рекогносцирувала хутір, Зникла. За годину Татарський налився рипом кроків, чу-жоіо, окаючою говіркою, собайим Гавкотом. Піший полк, З кулейетйми на сагіях, з обозом і кухнями перейшов Дін і розлився по хуторі.
Хоч і який страшний був цей перший момент вступу ворожого війська, але сміхотлива Докійка не стерпіла й тут: коли розвідка повернула назад, вона приснула в завіску, вибігла на кухню. Наталя зустріла її зляканим поглядом:
— Ти чого ?
— Ох, Натальцю! Любцю!.. Як вони верхи їздять ! Кожен ото на сідлі туди — сюди, туди — сюди ... А руки в ліктях теліпаються. І самі — як з клаптів зроблені, все в них труситься.
Вона рухами так майстерно все удала, як гомзались на сідлах червоноармійців, що Наталя добігла, давлячись сміхом, до ліжка, впала на ліжко, щоб не притягти гнівну увагу свекра.
Пантелей Прокопович, трясучою дрижею взятий, безцільно пересував на лаві в прихатні дратву, шила, баночку З березовими шпильками і все поглядав у вікно звуженим, Зацькованим поглядом.
А в кухні розходились жінки, як не перед добром: червона Докійка з мокрими від сліз очима, блискучими, як зерна оприсканого росою пасльону, показувала Дарці посадку в сідлах червоноармйіців і в розміряні рухи з несвідомим цинізмом вкладала непристойний натяк. Ломались від нервового сміху в Дарки круті підкови фарбованих брів, вона реготалась, хрипко й здушено вимовляючи:
— Гляди, шаравари до дірок протре !.. Отакий їздець... Луку вигне!..
Навіть Петра, що вийшов з горниці зажурений, на хви* лину звеселив їх сміх.
— *Іудно дивитись иа їхню їзду?—спитав він.— А їм не жаль. Поб'ють спину коневі — іншого підцуплять. Мужики !— Із безкрайїм презирством махнув рукою.— Він і коня ото, може, вперше бачить: "Мал — ті, поїдемо диви — і доїдемо". Батьки їхні колісного рипу боялись, а вони джигитують... Ех!—Він похрускав пальцями, тиснувся в двері до горниці.
Червоноармійці юрбою сунули вулицею, розбивались на групи, заходили в двори. Трод звернули у ворітця до Ані-кушки, п'ятеро, з них один верхи, зостались біля астахів-ського куреня, а інші п'ятеро рушили попід тином до Ме-лехових. Попереду йшов невисокий літній червоноармідць, голений, з приплесканим широконіздрим носом, сам увесь Зграбний, підбористий, відразу видно — старий фронтовик. Він перший зайшов до мелехівського двору і, спинившись біля ганку, з хвилину, схиливши голову, дививсь, як вигримляв на прив'язі жовтий пес, задихаючись та захлинаючись гавкатом; потім зняв з плеча гвинтівку. Постріл зірвав з даху білий димок інею. Григорій, поправляючи комір сорочки, що душила його, побачив у вікно, як на снігу, плямуючи його кров'ю, качаються собака, в передсмертній лютій муці гризе прострілений бік та залізний ланцюг. Озирнувшись, Григорій побачив змиті блідістю обличчя жінок, безтямні очі матері. Він без шапки ступнув у сінці.
— Облиш!— чужим голосом крикнув услід батько.
Григорій розчинив двері. На поріг, дзенькаючи, впала
порожня гільза.
У хвіртку входили відсталі червоноармійці.
— Защо вбив собаку? Перешкодив:—спитав Григорій, ставши на порозі.
Широкі ніздрі червоноармійця хапнули повітря, кутки тонких виголених пасиньо губів сповзли вниз. Він озирнувсь, перекинув гвинтівку на руку.
— А тобі що? Шкода? А мені ось і на тебе патрона не шкода витратити. Хочеш ? Ставай!
129
б. Тихий Дін
— Йо —но, кинь, Олександре! — піходячи й сміючйсі"з ііромовив рослий, пишнобровий червоноармізць.— Здор в? хазяїне! Червоних бачили ? Приймайте на квартиру. Це він вашу собачку вбив ? Даремно ... Товариші, проходьте*