в пуховій рукавичці той ііоправйв обмотаний круґ шиї димчастосірий трусячий, козачий з китицями, шарф, оглядівся,
— Товариші козаки! — шмагнув по вухах Петра низький застужений голос.
Озирнувшись, Петро побачив, як козаки, вражені незвичним в їх обіхідці словом, ззираються, підморгують один одному, обіцяйливо й схвильовано. Червоноармі ць довго говорив про радянську владу, про Червону армію та взаємини з козацтвом. Петрові особливо запам'яталось, — промовця ввесь час перебивали криками:
— Товаришу, а що таке комунія?
— А нас до неї не запишуть?
— А що то за комуністична партія?
Промовець притискав до грудей руки, повертався на всі боки, терпляче з'ясовував:
— Товариші! Комуністична партія — це справа добровільна. До партії вступають з власного бажання ті, що хочуть боротися за велику справу визволення робітників та селян від гніту капіталістів та поміщиків.
За хвилину з іншого кутка вигукували:
— Просимо з'ясувати про комуністів та комісарів!
Після відповіді не минало й кілька хвилин, як знову
чийсь яровитий бас гуркотів:
— Незрозуміло говориш про комунію. Дуже просимо з'ясувати. Ми — люди темні. Ти нам простими словами шквар!
Потім нудно й довго говорив Фомін і часто, до діла й не до діла, хизувався словом "екувируватись". Біля Фоміна увивався якийсь молодий хлопець у студентськім кашкеті та чепурному пальті. А Петро, слухаючи безладну промову Фоміна, згадав, як у лютому 1917 року, того дня, коли до нього приїхала Дарка, вперше побачив він його на станції по дорозі до Петрограда. Перед очима в нього стояв суворий волого-блимливий погляд широко посаджених очей дезертира — отаманця, одягнутого в шинель з витертим
йомером "52" на урядницьких наплічниках, ведмежкувата його хода. "Терпець уриваються, братику!" — вчувались Йетрові невиразні слова. "Дезертир, дурень на кшталт Христоні, і зараз — командир полку, а я в холодку",— гарячково полискуючи очима, думав Петро.
Козак, опасаний навхрест кулеметними стрічками, змінив Фоміна.
— Братці! Я сам у Подтьолкова в загоні був і от щё$ може, бог дасть, доведеться із своїми йти на кадетів,— хрипів він, тіпаючись та п'яно вимахуючи руками.
Петро швидко пішов до квартири. Сідлав коня і слухав, як стріляли козаки, роз'їжджаючись із станиці, за старим звичаям оповіщаючи хутори про поворот служивих.
XIII
Короткі дні, що тишею лякали, наприкінці здавались великими, як у жнива. Полягли хутори глухим цілинним степом. Наче вимерло все Наддіння, наче помірок спустошив станичні юрти. І стало так, неначе обгорнула Наддіння хмара густим, непросвітно чорним крилом, простерлась німо й страшно і от-от пригне до землі тополі вихором, вдарить сухим тріскучим гуркотом грому і почне трощити й ламати білий ліс за Доном, обсипати з крейдяних відног камінь — дикар, ревти згубними голосами грози.
Зранку в Татарському повивав землю туман. Гора гула на мороз. Опівдні сонце вилущувалось із хлипкої імли, але від цього не яснішало. А туман розгублено бродив по висотах наддінських гір, валився в яри, приярки і гинув там, осідаючи мокрою курявою на мошистих плитняках крейди, на засніжених голизинах гребенів.
Вечорами зза списів голого лісу ніч підносила розпе-чено-червоний величезний щит місяця. Він імлисто сяяв над принишклими хуторами кров'яними відблисками війни й пожеж. І від його нещадного, нетьмарливого світла повставала в людей невиразна тривога, нудився скот. Коні й
113
Тихий Дій
воли, втрачаючи сон, бродили до світанку но дворах. Згубно вили собаки, і задовго до півночі різноголосо починали перегукуватись півні.
Вдосвіта приморозок льодком сковував мокрі гілки дерев. Вітром збивало їх, і вони дзвеніли, як стальні стремена. Неначе кінна невидима рать ішла лівобережжям Дону, темним лісом, в сизій пітьмі, побризкуючи зброєю та стременами.
Майже всі татарські козаки, що були на Північному фронті, повернулись на хутір, самовільно покинувши частини, що помалу відсувались до Дону. Щодня являвся якийсь припізнілий. Дехто — для того, щоб надовго розсідлати муштрового коня і ждати приходу червоних, застромивши бойове спорядження в ожеред соломи або під стріху повітки, а інший, відчинивши заметену снігом хвіртку, лише заводив коня на подвір'я і, поповнивши запас сухарів, переспавши ніч з жінкою, вранці вибирався на шлях, з узгірка востаннє дивився на білий, мертвий простір Дону, на рідні місця, покинуті, може, назавжди.
Хто зайде смерті наперед? хто розгадав кінець людської путі ?. і Важко йшли коні. від хутора. Важко рвали від запекших сердець козаки жаль до ближніх. І цим завіяним поземкою шляхом багато хто думкою повертавсь додому. Багато важких думок передумано на цім шляху... Може і солона, як кров, сльоза, ковзнувши по крилі сідла, падала на нахолоділе стремено, на покусаний шпениками підків шлях. Алеж* на тім місці по весні жовтий лазуровий цвіток1, квітка розставання, не виросте?
Вночі після того, як приїхав з Вешенської Петро, в ме-лехівськім курені почалася сімейна рада.
Ну, що?—спитався Пантелей Прокопович, ледве Петро переступив поріг. —Навоювався? Без погонів приїхав? Ну, іди-йди, поручкайся з братом, матір зрадуй, жінка он
з1 На Дону — дикий тюльпан
Зйудьгуйалась і .. Здоров> здоров Петяшо ... Григорій! Ґри-горе ІІантелейоВичу, чого ж ти на печі3 як бабак, лежиш ? Злазь 1
Григорій звісив босі ноги з туго підтягнутими штрипками захисних шараварів і, з усмішкою почухуючи чорні, в буйному волоссі груди, дивився, як Петро перехилившись, скидав портупей, дерев'яними від морозу пальцями маца$ по вузлі башлика. Дарка, мовчки й усміхнено заглядаючи в очі чоловікові, розстібала на нім петлі кожуха, опасливо обходила з правої о боку, де поруч кобури нагана сизо поблискувала, прив'язана до пояса, ручна граната.
На ході торкнувшись щокою до іне§м запушених вусів брата, Докійка вибігла прибрати коня. Іллівна, витираючи завіскою губи, готувалась цілувати "старшенького". Біля печі поралась Наталя. Вчепившись в поділок її спідниці, тулилась малеча. Всі ждали від Петра слова, а він, кинувши З порога хрипко "здорові були! " — мовчки роздягався, довго обмітав чоботи просяним віником і, випроставши зігнуту спину, враз із жалісно затремтілими губами, якось розгублено притуливсь до спинки ліжка, і всі несподівано побачили на обморожених, почорнілих щоках його сльози.