"Свата немаю,-—мельком подумав він і похолов.— Заберуть коні! Ех, ускочив! Чорт поніс!"
Німець, щільно стиснувши губи, взяв Мирона Григоровича за рукав, показав знаком, щоб ішов до млина.
— Облиш! — Мирон Григорович потягся вперед і зблід помітніше.— Не чіпай чистими руками! Не дам йоней!
З голосу його німець здогадався про зміст відповіді. В нього враз хижо ощирився рот, оголивши синясто — чисті зуби, зіниці загрозливо розширились, голос заляскав владно й крикливо. Німець взявся за ремінь почепленої на плечі гвинтівки, і в цю мить Мирон Григорович згадав молодість: боюцьким ударом, майже не замахуючись, гахнув його по вилиці. Від удару в того з хряском мотнулась голова і лопнув на підборідді ремінь каски. Упав німець крижем і, намагаючись підвестись, випустив з рота бордову галку згустілої крові. Мирон Григорович вдарив ще раз, вяее по потилиці, зиркнув навкруги і, нахилившись, ривком вихопив гвинтівку. В цей момент думка його працювала швидко і неймовірно чітко. Повертаючи коні, він вже знав, що в спину йому німець не стрельне, і боявся лише, щоб не побачили, бува, зза залізничного паркану або з колій вартові.
Навіть на перегонах не мчали вороні таким шаленим чвалом. Навіть на весіллях не діставалося так колесам брички. "Господи, винеси! Визволи, господи! Во ім'я отця..."—подумки шепотів Мирон Григорович, не здіймаючи з кінських спин батога. Природжена скнарість мало не згубила його: хотів заїхати на квартиру по покинуту повсть ; але розум переміг, — повернув геть. Дванадцять верстов до слободи Оріхової летів він, як потім сам казав, швидше, ніж пророк Ілля на своїй колісниці. В Оріховій заскочив до знайомого українця і, ні живий, ні мертвий, розповів господареві про пригоду, попрохав заховати його й коней. Українець — заховати заховав, але попередив :
— Я сховаю, та як будуть дуже питати, то я, Григоровичу, вкажу, бо мені ж рації нема. Хатину спалять, та й на мене накинуть шворку.
— Ти вже сховай, рідненький! Я ж тобі віддячу, чим хочеш ! Тільки від смерті увільни, заховай десь,— овець прижену гурт! Десятка найкращих овець не пошкодую! — упрохував та обіцявся Мирон Григорович, закочуючи бричку під сарай.
Гірш від смерті боявся він погоні. Простояв у дворі українця до вечора і змився, ледве смеркло. Всю дорогу від Оріхової гнав, як оглашений, з коней по обидва боки сипалось мило, бричка торохтіла так, що на колесах спиці зливались, і опам'ятався лише під хутором Нижньо — Яблу-нівським. Не доїздячи до нього, спід сидіння дістав відбиту гвинтівку, подививсь на ремінь, списаний зсередини чорнильним олівцем, полегшено крекнув:
А що — наздогнали, чортові сини ? Мілко ви плавали!
Овець українцеві так і не пригнав. Восени побував проїздом., на вижидальний погляд господаря відповів:
— Овечки в нас чисто виздихали! Погано щодо овечок... А от груш з власного саду привіз тобі по добрій пам'яті!—
Висипав з брички мір зо дві побитих за дорогу груш, сказав, відводячи шельмівські очі набік: — Груші в нас добрі —предобрі... влежані...— і попрощався.
В той час, як Мирон Григорович скакав з Міллерова, сват його стирчав на вокзалі. Молодий німецький офіцер написав пропуск, через перекладача розпитався Пантелея Прокоповича і, закурюючи дешеву сигару, поблажливо сказав:
— їдьте, тільки пам'ятайте, що вам потрібна розумна влада. Вибирайте президента, царя, кого завгодно, лише при умові, що ця людина не буде позбавлена державного розуму та зумід вести лойяльну відносно нашої держави політику.
Пантелей Прокопович поглядав на німця досить неприязно. Він неохочий був провадити балачки і, діставши пропуск, зараз же пішов купувати квитка.
В Новочеркаську вразила його сила молодих офіцерів: вони юрбами походжали по вулицях, сиділи в ресторанах, гуляли з панночками, тинялися біля отаманського палацу та будинку судових установ, де мав відкритися Круг. ,
В гуртожитку для делегатів Пантелей Прокопович зустрів кількох станичників, одного знайомого з Уланської станиці. Серед делегатів переважали козаки, офіцерів було небагато і всього лише кілька десятків — представників станичної інтелігенції. Йшли непевні балачки про вибір обласної влади. Ясно намічалось одно: обрати повинні отамана. Називались популярні імена козачких генералів, обмірковувались кандидатури.
Увечері в день приїзду, після чаю, Пантелей Прокопович сів був у своїй кімнаті, пожувати домашньої харчі. Він розклав звін в'яленого сазана, відкраяв хліба. До нього підсіли двоз мигулинців, підійшло ще кілька чоловіка. Розмова почалася з становища на фронті, помалу перейшла на вибори влади.
— Краще від покійного Каледіна — нехай царствуй ! — це нашукати,— зітхнув сивобородий шумілинень,
— Мабуть що,— погодивсь уланський.
Один з присутніх при розмові, підосавул, делегат Без-сергенівської станиці, не без запалу заговорив:
— Як це немад підходящої людини? Що ви, панове? А генерал Краснов?
— Який це Краснов?
— Як, тобто, який? І не сором питати, панове? Славнозвісний генерал, командир третього кінного корпусу, розумник, георгіївський кавалер, талановитий полководець.
Захоплена, захлипана мова підосавула озлила делегата, представника одної з фронтових частин.
— А я вам кажу фактично: значмо ми його таланти! Нікудишній генерал! В германську війну відзначавсь непогано ! Так і захряс би в бригадних, якби не революція!
— Як же це ви, голубчику, кажете, не знаючи генерала Краснова? І потім, як ви взагалі смійте казати отаке про всіма шанованого генерала? Ви, певне, забули, що ви рядовий козак?
Підосавул зневажливо цідив ледяні слова, і козак розгубився, забоявсь,— нітячись, забурмотів:
— Я, ваше благородій, кажу, як сам служив під їхнім началом... Він на австрицькому фронті наш полк на колючу загорожу посадовив! Тому й мадмо ми його за нікудишнього... А там, хто його знад... Може, зовсім навпаки...
— А за що йому Георгія дали ? Дурень! — Пантелей Прокопович подавився сазанячою кісткою; відкашлявшись, напався на фронтовика.— Понабиралися дурнячого духу, всіх ганьбите, всі вам негарні... Ач, яку моду взяли! Менше б ото базікали — не було б такої руїни. А то розуму багато нажили. Дурноляпи!