До нього увечері ж завітали козаки — подивитись та розпитатися про життя в полоні. До анікущиної горниці повно набилось бабів та хлопчаків. Вони стояли суцільним муром, слухали Степанове оповідання, чорніли провалами роззявлених ротів. Степан говорив неохоче, постаріле обличчя його й разу не освіжила усмішка. Видно було, що круто, до прикорня погнуло його життя і відмінило, і переробило.
Вранці — Степан ще спав у горниці — прийшов Пантелей Прокопович. Він басовито покашлював у жменю і ждав поки прокинеться служивий. З горниці тягло рухлою прохолодою долівки, незнайомим задушливо — міцним тютюном та запахом далекої дороги, яким надовго пропахаються подорожній.
Степан прокинувся, чути було: черкав сірником, закурюючи.
— Дозволиш увійти ? — спитався Пантелей Прокопович і, наче до начальства являючись, метушливо обсмикав
складки настобурченої нової сорочки, яку тільки ради такої нагоди одягла на нього Іллівна.
— Заходьте.
Степан одягався, пихкаючи недокурком сигари, від диму мружачи заспане око. Панталей Прокопович ступнув через поріг не без боясті, і, вражений зміненим Степановим обличчям та металічними частинами його шовкових шлейок, спинився, човником простяг чорну долоню.
— Здоров, сусіде! Живого бачивши...
— Доброго здоров'я!
Степан напнув шлейками вислі могутні плечі, поворушив ними і з повагою вклав свою долоню в шкарубку руку старого. Нашвидку оглянули один одного. В очах Степана синьо спалахували іскри неприязні, в косих вирлатих очах Мелехова — пошана й легкий, з іронією, подив.
— Постарів ти, Стьопо... постарів, голубе.
— Еге, постарів.
— Тебе ж ото вже й поминали, як Грицька мого... — Сказав і досадливо осікся: не під пору згадав. Спробував виправити помилку: — Хвалити бога, живий здоровий прийшов... Хвалити господа! Грицька також відпоминали, а він, як Лазар, очумався та й пішов. Все двою діток маю, і жінка його, Наталя, хвалити бога, справилась. Ловка молодичка... Ну, а ти, дитино, як?
— Дякую.
— До сусіда в гостину ж прийдеш? Приходь, вшануй, побалакаймо.
Степан відмовився, але Пантелей Прокопович запрошував невідступно, ображався, і Степан здався. Вмився, зачесав догори, коротко обстрижене волосся, на питання старого: "Куди ж1 чуба подів? Прожив чи що?"—посміхнувся і, впевнено кинувши на голову капелюх, перший вийшов на двір.
Пантелей Прокопович був запобігливо ласкавий, так що Степан мимоволі подумав: "За стару кривду стараються " ... '
Іллівна за мовчазними вказівками чоловікових очей про ворно ходила по кухні, підгонила Наталю та Докійку, сама готувала на стіл. Жінки зрідка метали в бік Степана, що сидів на покуті, цікаві погляди, мацали очима його сурдут, комір, срібний до годинника ланцюжок, зачіску, ззиралися з погано прихованими здивованими усмішками. Дарка прийшла з подвір'я рум'яна; конфузливо посміхаючись та утираючи тонку випрядь губів ріжком завіски, прищурила очі: .
— Ах, сусідонько, а я вас і не пізнала. Ви й на козака стали несхожі.
Пантелей Прокопович, часу не гаячи, пляшку самогону— на стіл, ганчірочку — затичку з шийки геть, понюхав солодко — гіркий димок, похвалив:
— Покоштуй. Власного заводу. Сірника піднесеш—синім вогнем дихає, їйбо!
Почались безладні розмови. Степан пив неохоче, але випивши, почав швидко хмеліти, пом'якшав.
— Оженитись тепера тобі треба, сусідоньку.
— Що ви! А стару куди подіну?
— Стара... Що ж—стара... Старій жінці гадаєш зносу не буде? Жінка — як кобила: доти їздиш, поки зуби в роті держаться. Ми тобі молоду напитаймо.
— Життя наше стало плутане. Не до шлюбів... Відпустку маю собі на півтора тижні, а там являтись до управи і, певне, на фронт, — казав Степан, хмеліючи і помалу втрачаючи свою закордонну вимову.
Незабаром пішов, проводжуваний дарчиним захопленим поглядом, лишивши на собі суперечки та балачки.
— Як він просвітився, сучий син! Диви, гомонів ото як! Як акцизний або інший який благородного звання чоловік... Приходжу, а він встає і поверх спідньої сорочки одягав на плечі шовкові шлейки з бляхами, їйбо! Як коневі, підхопило йому спину й огруддя. Це як? До чогось воно пристроєно? Він однаково як і вчений чоловік тепер, — захоплювавсь Пантелей Прокопович, явно підлещений тим, що Степан його хліба-солі не поцурався і, лиха не пам'ятаючи, прийшов.
З розмов з'ясувалось, що Степан по закінченні служби житиме на хуторі, дім і господарство відбудуй. Мельки згадав він, що кошти маю, викликавши цим у Пантелея Прокоповича тягучі розмисли та мимовільну пошану.
— З грішми він, видно, — казав Прокопович, як той пішов, — капітал маю, стерво. З полону козаки приходять в ненчиній одежці, а він, бач, вихопився... Людину вбив або вкрав ото гроші.
Першими днями Степан відлежувався в анікущиній хаті, коли-не-коли показуючись на вулиці. Сусіди стежили за ним, пильнували кожний його рух, навіть анікущину жінку опитувались розпитувати, що, мовляв, збираються Степан робити. Але та стуляла губи, таїлась, збувалася незнанням.
Балачки завирували на хуторі після того, як анікущина баба найняла в Мелехових коня і рано-вранці в суботу виїхала невідомо куди. Тільки Пантелей Прокопович учув, у чім справа. "По Оксану поїде", — підморгнув від Іллівні, Запрягаючи в тарантас криву кобилу, і не помилився. Із Степановим наказом поїхала баба до Ягідного: "Спита* юшся в Оксани, чи не повернеться вона до чоловіка, забувши минулі образи"?
Степан цього дня безповоротно втратив видержку й спокій, до вечора ходив по хуторі, мовчки сидів на ганку мохів-ського будинку з Сергіям Платоновичем та Цяцею, розповідав про Німеччину, про свою життя там, про дорогу через Францію та море. Говорив, слухаючи скарги Мохова, і ввесь час жадібно поглядаючи на годинника.".
Господиня повернулася з Ягідного смерком. Готуючи вечеряти в літній кухні, розповідала, що Оксана злякалась несподіваної вістки, багато розпитувала про нього, але повернутись відмовилась навідріз.
— Потреби їй нема повертатись, живе, як пані. Гладка стала, обличчя біле. Важкої праці не бачить. Чого ще треба? Так одягнена вона — і не здумаєш. Будній день, а на ній спідниця, як сніг, ручки чисті-пречисті...— казала, ковтаючи заздрісні зітхи.