Кінна розвідка перша вступала в покинуті противником хутори: а поки підходила піхота, Кошовий уже пускав за вітром найбагатші курені. Хоіів він за всяку ціну попасти до Татарського, щоб помститись хуторянам за смерть Івана ‘Олексійовича та уланських ком}гністів, спалити ійвхутора. він уже в думці склав список тих, кого треба спалити, а на випадок, якби його частина пішла з Чиру лівіше
Ветенеької, Михась вирішив уночі самовільно відлучитись і побрати таки на рідному хуторі. Була і інша причина, що спонукала їхати його до Татарського. За останні дна роки, за час, коли припадком < ачився він з Докійкою Ме-леховою, зв'язало їх ще не виявлене словами почуття. Це докійчині смуглі пальці вишивали яскравим гар}сом подаг рований Михасеві кисет, це вона, потай від рідних, принесла Йому взимку рукавички димчастого козячого пуху, це колишню докійчину вишивану хустинку бережно ховав у нагрудній кишені солдатської гімнастерки Кошовий. 1 малюсінька хустка, що три місяці зберігала у своїх складках невиразний, як аромат сіна, запах дівочого тіла,, була йому гака невимовно дорога! Коли він, насамоті з собою, діставав ххстку, — завжди непроханим приходив хвилюючий спогад: обметана інеюм тополя біля колодязя, метелиця, що зриваються з похмурого неба, і тверді тремтячі губи Докійки та кристалічний блиск сніжинок, що танули на її вигнутих віях...
Він дбайливо збирався до подорожі додому, 3 стіни купецького будинку в Каргінській здер квітчастого килимка, успособив Його за попону, і попона вийшла надиво чепурна, здаля тішаючи очі найяскравішим різноцвіттям барв та візерунків. З козацької скрині роздобув майже нові шара-вари з лампасами, півдюжини жіночих шальок ужив на три переміни онуч, жіночі ж нитяні рукавички поклав у сакви, щоб одягти їх не зараз, в сірі будні війни, а на бугрі перед в'їздом.
Споконвіку велося так, що служивий, в'їжджаючи на хутір, повинен бути вичепуреним. І Михась, що ще не звільнився від козацьких традицій, навіть бувши в Червоній армії, — лагодився свято додержати старовинного звичаю.
Кінь під ним був справний, темногиіднй і білоніздрий. Попереднього хазяїна його, козака Усть-Хоперської станиці, зарубав Кошовий в атаці. Кінь був трофеям, ним можна було похвалитись: і статтю взяв, і жвавістю, і
43"
проходкоіо, і муштровою йтшравкою. А от сідло було йід Кошовим—-так собі сідельце. Подушка витерта й залатана, задня попруга із.сирового ременю, стремена в 1$а~ Старілій іржі, що вперто не піддавалась чищенню. Така ж скромна, без єдиної прикраси'; була й вуздечка.4 Щось треба було 3|)обити для того, щоб причепурити бодай вуздечку. Михась довго мучився над розв'яз шиям цього питання, іч нарешті йому спала щаслива думка. Біля куйбць-коґо будинку, прямо на майдані стояло біле нікелеве ліжко, витягнуте з горящого дому купцевнми челядинцями. На ріжках ліжка сліпучо блищали,: відбиваючи сонце, білі кульки. Треба тільки зняти їх або відломити, а потім причепити до трензелів, і вуздечка набула б цілком іншого вигляду. Михась так і зробив: він одгвинтив з ріжків діжка порожні всередині кульки, причепив їх на шовкових мотузочках до вуздечки, дві — на кільця вудил, дві ч—' по боках нахрапника, ~ і кульки з "блищали на голові його коня білим полуденним сонцем. Відбиваючи сонячне прб-міння, вони сяли нестерпно, сяли так, що кінь ходив протії Сонця зажмуркй, часто спотикаючись і непевно Ставлячії ноги. Але, не зважаючи на те, що зорові коня дйшкуляв блиск кульок, не зважаючи на те, що кінські очі; вражені світл м, стікали сльозами, — Михась пе зняв З вуз іечки жодної кульки. А тут незабаром настав час виступати з напівспалеиої, просмерділої горілою цеглою та попелом станиці Наринської.
Полк мав іти до Дону в напрямку Вешенської. Тіш то Михасеві не дуже важко було відпроситись у командира розвідки на день провідати рідних.
Начальник йе тільки дозволив короткочасну відпустку, але зробив більше: '
— Жонатий? — спитав він у Михася.
— Ні.
— Шмару маєш, певне?
!' — Як>?.. Це що ц таке? — здивувався Михась.
— Ну, полюбовницю!
— А-а-а... Цього немад. Любку маю з чесних дівчат.
— А годинника з ланцюжком мадш?
— Нема, товаришу.
— Ех, ти! — і командир розвідки — ставрополець, в минулому унтер — зверхстроковик, що сам не раз ходив додому із старої армії у відпустку і знав з досвіду, як гірко являтися з частини голодранцем, — зняв із своїх широких грудей годинника і неймовірно масивний ланцюжок, сказав:— Боещь з тебе добрий. На, носи дома, пускай туману дівчатам, а мене спом'яни на третьому взводі. Сам молодий був, дівчат переводив, з молодиць витяжа робив, знаю... Ланцюжок — нового американського золота. Якщо хто питатиметься — так і відповідай. А якщо котрийсь настирливий трапиться і в'язнутиме та питатиметься, де проба, — бий того прямо по морді. 6$ нахабні громадяни, їх треба без словесності по морді бити. До мене, бувало, в трактирі або в публічному місці, а попросту в бардаку, підлетить якийсь там скрипопер з прикажчиків або з писарів і захоче при народі осоромити: "Розпустили ланцюжок по пузі, неначе з щирого золота... А де на йому проба, дозвольте знати?" А я йому ніколи, бувало, не дам отямитись: "Проба? Ось вона!"—і добродушний Михасів командир, стискав бурий, завбільшки з дитячу голову кулак, викидав його з лютою й страшною силою.
Начепив Михась годинника, вночі, при світлі багаття поголився, осідлав коня, поскакав. На світанку він в'їздив до Татарського.
Хутір був все той же; так само підносила до блакитного неба вилинялий позолочений хрест невисока дзвіничка мурованої церкви, все так само тіснили хутірський плац кряжисті попівські й купецькі будинки, все тщю ж рідною мовою шепотіла тополя над напіврозваленою хатинкою Кошових...
Вражало лише невластиве хуторові велике безгоміння, що наче павутинням заснувало провулки. На вулицях не було ні душі. У куренів були щільно зачинені віконниці,
415
Тихий Дій
на дверях подекуди висіли замки, але більшість дверей були розчинені навстіж. Неначе мор прийшов чорними стопами по хуторі, збезлюдив двори й вулиці, на пустки обернув оселі.
Не чути було ні людського голосу, ні скотинячого мукання, ні світлого крику півнів. Самі горобці, наче на дощ, жваво цвірінькали під стріхами повіток та на залежах хмизу-сушняку.