39і
страху все прискорило рух. Важким, сірим клоччям знялась над дорогою жарка курява й попливла назад, клубочачись,1 осідаючи на стеблах хліба та різнотрав'я.
-нНаштаку-ватий коник "Прохора на ході тягся до трави, зриваючи губами о гілку буркуну, то — жовтий —вінчик сви-ріпкй, то кущик лорчука-; зривав і-їв, рухаючи сторожкими вухами, намагаючись викинути-язиком гримлячі вудила, що натерли ясна. Але після гарматного пострілу Прохір штовхнув— його каблуками, і коник, наче розуміючи, що тепер не час годуватись,-охоче перейшов на труську рись.
Гарматна —кононада розросталась. Важкі, гримкі звуки пострілів зливались в душному повітрі хилиткою октавою стояв розкотистий-гримучий гук.
-—‘ Господи Іеусе! — христилась на гарбі молодиця, вириваючи з рота дитини коричнево-рожевим, блискучий від молока сосок, запихаючи пазуху тугу, жовтувату грудь.
------: Наші б'ють чи хто ? Гей, служивий! — гукнув до
Прохора— дід, що йшов поруч волів.
— Черьоні, діду! У наших набоїв нема.
— Ну, спаси їх цариця небесна!
Дід випустив з рук налигача,— скинув старенького козачого картуза; христячись на ході, повернувся на схід обличчям.
На півдні 33а гребеня, порослого еТрільчастими сходами пізньої кукурудзи, показалась легенька чорна хмарка. Вона зайняла півгоризонту, імлистим серпанком запнула неба.
—* Велика пожежа-, дивіться! — крикнув хтось з возу.
— Що б воно могло бути?
— Де горить? — кріз деренчливий гуркіт коліс залунали голоси.
— Понад Чиррм.
— Червоні понад Чиром хутори палять!
—* Суша, не Доведи господи!
— Дивіться, яка хмара чорна знялась!
— Це нё один хутір горить !
— Вниз ігб-Чирі,.від Каргінської палар,л ам же— бій зараз.*.-.
___Може, і по Чорній річці? Торкай, Іване!
— Ох, і горить!.. V.
Чорна імла простиралась вшир, займала все більший простір. Все дужчав гарматний— рев. А через півгодини на Гетьманський шлях південний вітрець приніс згірклий і тривожний запах гару, пожарища,-що буяло за тридцять п'ять верстов від шляху по чирських хуторах.
ьх
Дорога через Великий Громок в одному місці йшла повз горожу, складену з сірого каменя-плитняка, а потім круто завертала до Дону, спускалась у неглибокий суходільний ярок, через який був перекинутий рублений міст.
Під суху погоду теклина яру жовто відсвічувала піском, кольористою галькоюг а після літньої —зливи з бугра в яр буйно спадали каламутні дощові потоки, вони зливались, вода йшла на низ муром, вимиваючи й ворочаючи каміння, З гуркотом впливаючи в Дін. У такі дні міст затоплювало, але не надовго ; через годину — дві буйна нагірна вода, о недавно руйнувала. городи й виривала тини разом із стояками, спадала, на оголеній підошві яру свіжо сяла, пахнучи крейдою й вогкістю, мокра, обмита галька, по краях коричневим глянцем блищав наносний мул.
Понад яром густо росли тополі й верби. В затінку їх стояв холодок навіть найжаркішої пори літнього дня.
Знаджена холодком, біля мосту розташувалась застава Вешенської іногородньої дружини. В заставі було одинадцять чоловіка. Поки на хуторі не появлялись біженські підводи, дружинники, лежачи під мостом, грали в карти, курили; дехто, роздягтись, очищав шви сорочок та підштаників від ненаситних солдатських вошей. Двод відпросились у взводного —ціпіли на Дін купатись.
Але відпочинок був короткий. Незабаром до мосту присунули підводи. Вони посувались суцільним потоком, і відразу в чюннему тінявому провулку, стало людно, галасливо, душно, неначе разом з підводами впала на хутір з наддінського бугра і їдка степова духота.
Начальник застави, він же командир 3 взводу дружини,— високий сухорлявий унтер-офіцер із підстриженою бурою борідкою і великими, по хлопчачому відстобурченими вухами,— стояв біля мосту, поклавши долоню на обшмагану кобуру нагана. Він без перешкоди пропустив десятків зо два підвід, але, побачивши на одній гарбі молодого, років двадцяти п'яти козака, коротко наказав:
— Стій!
Козак напнув віжки, нахмурився.
— Якої частини?—суворо спитав взводний, підійшовши щільно до гарби.
— А вам чого треба?
— Якої частини, питаю? Ну?
— Рубеженьської сотні. А ви хто такі р?
— Злазь!
—— А хто ви такі?
— Злазь, кажуть тобі!
Круглі вушні скойки взводного жарко спалахнули. Він відстебнув кобуру, витяг і передав у ліву руку наган. Козак тикнув віжки жінці, скочив з гарби.
— Чому не в частині? Куди їдеш? — допитував його взводний.
— Хворів. Іду зараз на Базки. Із сім'єю нашою іду.
— Документ про хворобу д?
— Звідки він може бути? Хвершала не було при сотні.
— А, не було ?.. А ну, Карпенку, відведи його до школи!
— Та ви хто такі з себе?
— А ось там ми тобі покажемо, хто ми такі!
— Я мушу до сворї частини правитись! Не марш права мене затримувати.
— Самі тебе справимо ! Зброя при тобі?
— Гвинтівка сама...
Бери, та живо мені, а то враз нашвиргаю! Який молодий, сссучин син, а під бабу лізеш, ховаршся! Ми, чц
що, повинні тебе боронити? — 1 зневажливо кинув услід: — Ко-зу-ня!
Козак витяг спід повсті гвинтівку, взяв жінку за руку, цілуватись при людях не став, тільки шорстку жінчину руку на хвилину задержав у своїй руці, шепнув щось, пішов слідом за дружинником до хутірської школи.
Підводи, що згромадились на провулку, з гуркотом посунули мостом.
Застава за годину затримала чоловіка з п'ятдесят дезертирів. З них дехто, як затримували, опирався, особливо один немолодий, довговусий, бравий з вигляду козачок з хутора Нижньо — Кривського (уланської станиці. Зачувши наказ начальника застави зійти з брички, він вдарив по конях батогом. Двою дружинників схопили коней за вуздечки, спинили вже по той бік мосту. Тоді козачок, не довго думавши, вихопив спід поли американський вінчестер, підкинув його до плеча.
— Дорогу!.. Уб'ю, розтаку вашу мать!
— Злазь, злазь! У нас наказ стріляти, хто не підкоряються. Ми тебе швидше посадовимо на мушку!
— Муж-жи-ки-и-и-и!.. Вчора червоні були, а нині козакам наказуйте] V Шерсть смердюча!.. Відійди, вдарю...
Один з дружинників у новісіньких зимових обмотках став на передню колесо брички, і після короткої боротьби, вихопив вінчестер з рук козака. Той по кошачому вигнувся, ков-знув рукою під рядно, вихопив з піхов шаблю; стоячи навколішках, потягся через причіпну розмальовану колиску і мало не дістав кінцем леза голову дружинника, що вчасно відскочив.