Розмова відбувалася ввечорі. Хвйлюючись, Оксана сказала і жадібно шукала в обличчі Григорія зміни, але він, відвернувшись до вікна, досадливо покашлював.
— Що ж ти мовчала досі?
— Я боялася, Грицю... думала, що ти покинеш...
Тарабанячи пальцями по спинці ліжка, Григорій спитав:
— Скоро?
— На Спаса, гадаю...
— Степанова? *
— Твоя.
— Хіба?
— Вирахуй сам... З рубанки це...
— Ти не бреши, Оксанко! Хоч би й від Степана, куди ти тепер дінешся? Я направду питаю.
Ронячи злі сльози, Оксана сиділа на лаві, давилась гарячим шепотом.'
' — 3 ним кілька років жила — і нічого!.. Сам подумай!..
Я не хвора баба була... Отже, від тебе понесла, а ти...
Григорій про це більше не знімав мову. В його ставлення до Оксани вплелася нова нитка настороженої чуждости й злегка глумливої жалости. Оксана замкнулась у собі, не набиваючись на ласку. Вона споганіла за літо, але ставну постать ЇХ майже не псувала вагітність: загальна повнота скрадала округлий живіт, а схудле обличчя по-новому, прикрашали ,тепло похорошілі очі/Вона легко справлялася з роботою чорної куховарки. Цього року наймитів було менше,, менше було й порання.
Химерна стареча прихильність прив'язала до Оксани діда Сашка. Може тому, що мов донька дбала вона за нього: прала його шмаття, латала сорочки, за столом давала поласувати шматок пом'якше, смачніше, і дід Сашко, упоравшись з кіньми, приносив на кухню води, мняв картоплю, варену свиням, прислужував і, пританцьовуючи і розводячи руками, щирив голі ясна рота.
— Ти мене пожаліла, а я відплачу! Я тобі, Оксаночко, хоч з душі скалку витягну. Я ж бо без бабського догляду пропадав! Воші поточили! Ти, що потрібно буде, кажи.
Григорій, позбувшись, завдяки клопотанню Євгена Ми-колаєвича таборного збору, працював, на косовиці, часом возив старого пана до станиці, решту часу ходив з ним полювати на стрепетів або їздили з підгоном на дудаків. Легке сите життя його псувало. Він розледащів, потовстішав, мав вигляд старшого за свої роки. Одне турбувало його — майбутня служба. Не було ні коня, ні справи, а на батька погана була надія. Дістаючи за себе й Оксану гроші, Григорій скупився, жалував собі навіть на тютюн, сподіваючись на заощаджені гроші, не кланяючись батькові, купити коня. Обіцяв і пан допомогти. Думка його про те, що батько нічого не дасть, незабаром ствердилася. В кінці червня приїхав Петро відвідати брата, в розмові згадав, що' батько гнівається на нього як і раніш і якось заявив, що не справлятиме муштрового коня: хай, мовляв, іде до місцевої команди.
— Ну, це він хай не сподівається. Піду на службу на своєму (Григорій підкреслив це слово) коневі.
— Звідки візмеш? Витанцюєш?—жуючи вуса, посміхнувся Петро.
— Не витанцюю, так випрохаю, а то й украду.
— Молодець!
— На платню куплю,—вже серйозно пояснив Григорій.
Петро посидів на ґанку, розпитав про роботу, харч, утримання, на все притакуючи, жував обгризений дряпак вусини і, вивідавши, сказав Григорієві на прощання:
—. Йшов би ти додому жити, нема чого кирпу гнути. Думаєш, вганяєшся за довгим карбованцем?
— Я за ним не ганяюсь.
— Гадаєш із своєю жити? — звернув Петро розмову.
—> 3 котрою своєю?
— 3 цією.
— Тим часом, а що ?
— Так, ради цікавости попитав.
Григорій пішов його провести. Спитав наостаннє:
' — Як там удома? 1
Петро, відв'язуючи від бильців ґанку коня, посміхнувся:
— В тебе домів, як у зайця теремів. Нічого, живемо помаленьку. Мати — вона за тобою сумує. А сіна нині нагребли, три прикладки вивершили.
Хвилюючись, Григорій розглядав стару клаповуху кобилу, на якій приїхав Петро. *
— Не жеребилась
— Ні, брат, ялова виявилася. Гніда ота, котру в Христоні виміняли, ожеребилась.
— Що привела?
— Жеребця, брат. Там жеребець — ціни не складеш! Високий на ногах, бабки правильні і груди гарні. Добрячий кінь буде.
Григорій зідхнув.
— Сумую за хутором, Петре. За Доном скучив, тут води текучої не побачиш. Нудне місце!
г— Приїзди відвідати, — крехтів Петро , навалюючись животом на гостру хребтину коня й заносячи ліву ногу.
— З часом...
— Ну, прощай!
— Щасливо!
Петро вже виїхав з двору, згадавши гукнув до Григорія, що стояв на ґанку:
— Наталка... Забув... Біда яка... ,
Вітер, що шулікою кружляв над двором, не доніс до Григорія кінця фрази; Петра з конем повила шовкова курява, і Григорій, не дочувши, махнув рукою, пішов до стайні.
Сухе було літо. Рідко падали дощі, і хліб виспів рано. Скоро впорались з житом — настиг ячмінь, жовтів, никнув чупрявим колоссям. Чотири захожі косарі, що стали поденно, і Григорій виїхали косити.
Оксана упоралась рано, упросила Григорія взяти її з собою.
— Сиділа б удома, потреба чи що жене?—відмовляв І ри-горій, але Оксана стояла на своєму і, нашвидку запнувшись, вибігла за ворота, даганяючи воза з робітниками.
Те, чого чекала Оксана з тугою і радісною нетерплячкою— те, чого неясно побоювався Григорія — сталося на сіножаті. Оксана гребла, і, відчувши деякі ознаки, кинула граблі, лягла під копицею. Перейми почались незабаром. Закусивши почорнілий язик, Оксана лежала нерухома. Проз неї, об'їжджаючи круг, погукували з косарки на коней робітники. Один молодий, з підгнилим носом, і рясними зморшками на жовтому, мов з дерева виструганому обличчі, проїжджаючи кидав Оксані:
— Гей, ти, хіба припекло в непідхідне місце? Вставай, а то розтанеш!
Змінившись з косарки, Григорій підійшов до неї:
— Ти чого?
Оксана, кривлячи неслухняні губи, хрипко сказала:
— Схоплює.
— Казав — не їдь, стерво погане! Ну, що тепер робити?
— Не лайся, Грицю... Ох! ох!.. Грицю, за-прЯ-Гай! Додому... Ну, як я тут? Тут же козаки..?* —застогнала Оксана стиснута залізним обручем болю.
Григорій побіг по коня, що пасся в долині. Поки зайріг і під'їхав—Оксана відповзла набік, стала рачки, уткнувши голову у ворох порохнявого ячменю, випльовуючи пожоване від муки колюче колосся. Вона розпухлими чужими очима, не розуміючи видивилася на Григорія, як той підбіг, і, застогнавши, в'їлася зубами в зібгану завіску, щоб1 робітники не чули її потворного звірячого крику.
Григорій звалив її на підводу, погнав коня до маєтку.
— Ой, не жени!... Ой, смерть!... Тру-у-у-усько!...— кричала Оксана загрубілим голосом, качаючи на поденні воза розкуйовджену голову.