— Льоду б треба. Нагріється вода, — сказала дивлячись на мокру від поту спину чоловіка.
— Піди візьми в Мелехових. Не ходи!.. — крикнув Степан згадавши.
Оксана пішла зачинити кинуту навстіж фіртку. Степан, спустивши зіниці, ухопив батіг.
— Куди?..
— Фіртку причинити.
— Вернись, падлюко... Сказано — не ходи!
Вона швиденько підійшлаі до ґанку, хотіла повісити коромисло, але тіпнувшись руки відмовилися служити,—коромисло покотилось по сходах.
Степан кинув на передок брезентовий плащ; сідаючи, розправив віжки.
— Ворота відчини.
Відчинивши ворота, Оксана насмілилась спитати:
— Коли приїдеш?
— Надвечір. Склався косити з Анікушкою. Харчів йому віднеси., З кузні приїде — поїде на поле.
Дрібні колеса косарки, повискуючи, врізаючись в сірий плюш пороху, викотились за ворота. Оксана ввійшла в хату, постояла, притискаючи долоні до серця, і, накинувши хустку, побігла до Дону.
"А що як вернеться? Що тоді?" — обпалила думка. Стала, ніби під ногами побачила глибокий яр, глянула назад і — мало не ристю понад Доном до займища.
Тини. Городи. Жовта мар соняшників, що заглядають сонцю в вічі. Зелена в пробілому цвіті картопля. От шамі-лівські баби, запізнившись, дополюють картопляну ділянку, зігнуті в рожевих сорочках спини, короткі змахи сапої падають на сіру ріллю. Оксана, не переводячи духу, дійшла до Мелехівського городу. Оглянулась і, скинувши петлю відчинила ворітця. Втоптаною стежкою дійшла до зелених шта-хетів сояшничиння... Пригинаючись, залізла .аж у гущавину, вимазала обличчя золотистим квітковим пилком і, підбираючи спідницю, присіла на розшиту березкою землю.
Прислухалась: тиша, аж у вухах дзвонить. Десь угорі самотньо гуде чміль. Порожняві, в щетинястому пушку со-яшничини мовчки смокчуть землю.
З півгодини сиділа, мучаючись непевністю — прийде чи ні, — хотіла вже йти, підвелась трохи, поправляючи під хусткою волосся, коли це протягло заскрипіла фіртка. Кроки.
— Ксанко!
— Сюди йди...
— — Ага, прийшла.
Шелестячи листям, підійшов Григорій і сів поруч. Помовчали.
— В чому це в тебе щока?
Оксана рукавом розмазала жовтий пахучий порох.
— Мабуть і з сояшника.
— Іще ось тут, коло ока...
Витерла. Стрілася погляди. І, відповідаючи на Грицькове німе запитання, заплакала.
— Не сила. Пропала я, Грицю.
— Чого ж він?
Оксана злісно сіпнула комір кохти.'На оголених зарожевілих дівоцьки-міцних персах вишнево-сині часті синці.
— Не знаєш чого?.. Б'є щодня!.. Кров 'висмоктує!.. І ти теж гарний... Напаскудив, як пес, і набік... Всі ви... — тремтячими пальцями застібала кнопки і перелякано, — чи не образився,— дивилася на Григорія, що відвернувся.
— Винуватого шукаєш? — перекусюючи зілинку протягнув він.
Спокійний голос його плеснувся на Оксану окропом.
— Хіба ти не винний? — крикнула запалисто.
— Сучка не схоче, так і пес не скоче.
Оксана закрила лице долонями. Дошкульним розрахованим ударом впала образа.
Кривлячись, Григорій збоку подивився на неї. В долинці, між вказівним та середнім пальцями, просякалася в неї сльоза.
Кривий запорошений в хащах сояшників промінь просвічував прозору крапельку і сушив залишений нею на шкірі вогкий слід.
Грицько не переносив сліз. Він неспокійно засовався по землі, розлючено скинув з холоші брунатну комаху, і знову коротко зиркнув на Оксану. Вона сиділа, не змінивши пози, лише на тильному боці долоні замість однієї вже три слізні протинки котилися наввипередки.
— Чого заходишся? Образив? Оксанко! Стривай но... Зажди, хочу щось сказати.
Оксана відірвала від вогкого обличчя руки.
— Я по пораду прийшла... За що ж ти?.. І так гірко... а ти...
"Лежачого вдарив..," — почервонів Григорій.
— Ксанко... збрехнув слово, ну, не ображайся...
— Я не нав'язуватись прийшла... Не бійсь!
В цю хвилину вона сама вірила, що не за тим прийшла, щоб нав'язуватися Григорію; але, як бігла понад Доном до займища, думала, не усвідомлюючи виразно:
— Значця, скінчилося наше коханнячко? — спитав Григорій і ліг на живіт, спершись на лікті й випльовуючи пожовані під розмову пелюстки березкового цвіту.
— Як скінчилось? — злякалась Оксана. — Як же це? — перепитала вона, намагаючись зазирнути йому в вічі.
Григорій поводив синіми опуклими білками, відводив очі.
Тхнула вивітрена, виснажена земля пріллю, сонцем. Вітер шарз'дів, перелистуючи зелені сторінки сояшникового листу. На хвилину затуманилося сонце, заступлене кучерявою спиною хмарки, і на степ, на хутір, на Оксанину похилену голову, на рожеву чашечку квітки кучерявистої березки впала, вихрячись і упливаючи, димчаста тінь.
Григорій зідхнув, — кінське з вихрипом вийшло зідхання,— і ліг горілиць гріючи лопатки гарячою землею.
— От що, Оксано, — заговорив він повільно, розставляючи слова — смутно, ——'так от, — ссе десь у грудях... Я надумав...
Над городом, повискуючи; поплив скрип гарби.
— Соб, лисий. Цабе! Цабе!..
Оклик здався Оксані такий голосний, що вона ниць1 впала на землю. Григорій, підносячи голову, прошепотів:
— Хустку скинь. Біліє. Як би не побачили.
Оксана скинула хустку. Гарячий вітер, що струмив між сояшниками, затріпав на шиї кучерки золотистого* пуху. Стихаючи поверескувала гарба, віддаляючись.
— Я от що надумав, — почав Григорій і пожвавішав, — що сталося, того ж не повернеш, чого ж тут винуватого шукати? Треба якось далі проживати...
Оксана, нашорошившись, слухала, чекала, ламала відняту в комахи билинку. Глянула Григорію в обличчя — впіймала сухий і тривожний блиск його очей.
...Надумав я, давай з тобою прикінчимо...
Хитнулась Оксана. Скрюченими пальцями вчепилася в жилаву березку. Роздуваючи ніздрі, чекала кінця речення. Вогонь жаху і нетерпіння жадібно лизав їй обличчя, сушив у роті слину. Думала скаже Григорій: "...прикінчимо Степана", але він досадливо облизав пересохлі губи (важко рухались вони), сказав:
— ...Прикінчимо цю історію. А?
Оксана встала і, натикаючись грудьми на жовті голівки сояшників, пішла до ворітець.
— Оксано! — придушено покликнув Григорій. Протягло заскрипіли ворітця.
Григорій скинув кашкета, щоб не видно було червону околичку, мружачись, подивився Оксані вслід. Не вона йшла, хвацькою якоюсь, хитливою ходою, а інша — чужа й незнайома.