На невеличкій галяві натрапили довгу стьожку трупів. Вони лежали покотом, пліч-о-пліч, в різних позах, часто непристойних і страшних. Тут же походжав салдат з рушницею і протигазом привітаним до паска. Коло трупів було густо замішано вогку землю, виднілися сліди багатьох ніг, глибокі шрами на траві, залишені колесами підводи. Козаки йшли за кілька кроків повз трупи. Від них уже тік важкий солодкуватий запах мертвечини. Командир сотні спинив козаків і з чотовими офіцерами підійшов до салдата. Вони про щось говорили. Тим часом козаки, зламавши лави, посунулися ближче до трупів, здіймаючи кашкети, розглядаючи постаті забитих з тим почуттям прихованого трепетного страху і звірячої цікавосте, що відчуває кожний живий до таємниці мертвого. Всі забиті були офіцери. Козаки налічили їх сорок сім чоловіка. Здебільшого це була молодь, з вигляду — від двадцяти до двадцяти п'яти років, тільки крайній праворуч, з наплічниками штабс-капітана, був літній. Над його широко роззявленим ротом, що таїв німі відгуки останнього крику, похмуро висіли густі чорні вуса, на вибіленому смертю обличчі хмурилися в сміливому розкиді широкі брови. Дехто з забитих був у заболочених шкіряних тужурках, інші — в шинелях. На двох або трьох не було кашкетів. Козаки особливо довго дивилися на гарну і після смерти постать одного поручника.Він лежав на спині, ліва рука його була щільно притиснута до грудей, у правій, відкинутій убік, назавжди застиг держак нагана. Наган, видимо, намагалися вийняти, — жовта широка кисть руки біліла дряпаками, та, знати, міцно'прикипіла криця, — не розлучитися. Білява кучерява голова його, із збитим кашкетом, наче голублячись, никла щокою до землі, а жовто-гарячі, торкнуті синявою губи, скорботно, подивно кривилися. Сусіда його праворуч лежав ницьма, на спині горбилася шинеля з одірваним хлястиком, відкриваючи дужі, напружинені м'язами ноги в штанях кольору хаки і коротких хромових чоботях із скривленими набік підборами. На ньому не було кашкета, не було і верхівки черепа, чисто зрізаної уламком набоя; в порожній череповій коробці, облямованій мокрими бурульками волосся, світліла рожева вода, — дощ налив. За ним, в розстебнутій тужурці і подертій гімнастівці лежав кремезний, невисокий, без обличчя; на оголених грудях косо лежала нижня щелепа, а нижче волосся голови біліла вузенька смужка чола з обпаленою, скрученою в рурочки, шкірою, всередині між щелепою і верхівкою лоба — дрібки кісток, чорно-червона рідка кашиця. Далі — недбайливо зібрані в купу шматки кінцевин, лахміття шинелі, потрощена зім'ята нога на місці голови; а ще далі—-зовсім хлопчак, з пухкими губами і хлоп'ячим овалом обличчя, — по грудях різонув кулеметний струмінь, в чотирьох місцях продіравлена шинеля, з дірок стирчить обпалене клоччя.
— Цей... цей смертної години кого кликав? Матір? — за-никуючись, клацаючи зубами, спитав Іван Олексійович і, круто повернувшись, пішов, мов сліпий.
Козаки підходили квапливо, христячись і не оглядаючись. І потім довго зберігали мовчанку, пробираючись вузькими галявинами, поспішаючи втекти від спогадів про допіру бачене. Коло рясної перії порожніх, покинутих землянок, сотню спинили. Офіцери, разом з ординарцем, що прискакав з штабу Чорноярського полку, ввійшли до одної з землянок;
тоді тільки щербатий Панаско Озеров, лапаючи руку Івана Олексійовича, пошепки сказав:
— Цей хлопчик... Останній... либонь, за все життя бабу не цілував. І зарізали... це як?
— Це де ж їх так навернули?.. — втрутився Захар Ко-. рольов.
— У наступ ішли... Салдат, що охороняв мертвяків, гомонів, — помовчавши, відповів Борщов.
Козаки стояли "вільно". Над лісом замикалася темрява. Вітер квапив хмари і, роздираючи їх, оголяв фіялкові вуглики далеких зірок.
Тим часом у землянці, де зібралися офіцери сотні, командир, відпустивши ординарця, розпечатав конверта, і при світлі свічного недогарка, ознайомившись із змістом, прочитав:
"На світанку 3 жовтня, німці, вживши задушливих газів, отруїли три батальйони 256 полку і зайняли першу лінію наших шанців. Наказую вам просунутися до другої лінії шанців і, нав'язавши зв'язок із батальйоном 318 Чорноярського полку, зайняти ділянку другої лінії з тим, щоб тієї ж ночі вибити ворога з першої лінії. На правому флянгу у вас будуть дві роти другого батальйону Фанагорійського полку З гренадерської дивізії".
Обміркувавши становище і викуривши по цигарці, офіцери вийшли. Сотня рушила.
Поки козаки відпочивали коло землянок, перший батальйон чорноярців випередив їх і підійшов до містка через Стоход, Місток обороняла сильна кулеметна застава одного з гренадерських полків. Фельдфебель вияснив командирові батальйону обставини і батальйон, перейшовши місток, розділився: дві сотні пішли праворуч, одна ліворуч, остання, з командиром батальйону, залишилася в резерві. Сотні йшли, розсипавшись розстрільнями. Рідкий ліс був покопирсаний. Салдати йшли, обережно мацаючи ґрунт ногами, іноді котрийсь падав, півголосом тихо матюкався. В крайній з правого флангу сотні, шостим від кінця ішов Валет. Після команди "приготуйсь" він поставив спуск Гвинтівки на бойовий, ішов, виставляючи її вперед, нахоплюючись і дряпаючи жалом багнета чагарник і стовбури сосон. Проз нього понад розстрільнею пройшло двоє офіцерів; вони, стримуючи голоси, розмовляли. Соковитий стиглий баритон командира сотні скаржився:
— У мене розкрилася давнішня рана. Чорти б узяли той пеньок. Розумієте, Іване Івановичу, в цій темряві я набрів на пень і забив ногу. Наслідок — рана розкрилася, і я не можу йти, доведеться повернутися. — Баритон сотенного на хвилину замовк і, віддаляючись, залунав ще тихше. — Ви візьміть на себе командування першою півсотнею, Богданов візьме другу, а я того... слово чести, не можу. Я примушений повернутись.
У відповідь хрипко загавкав тенорок хорунжого Бєлікова:
— Дивно! Як тільки в бій, так у вас відкриваються старі рани.
— Я попрошу вас мовчати, пане хорунжий! — підняв на ноту сотенний голоса.
— Облиште, будь ласка! Можете повертатись!
Прислухаючись до своїх і чужих кроків, Валет почув ззаду
квапливий тріск, зрозумів: сотенний іде назад. А за хвилину Беліков, переходячи з фельдфебелем на ліве крило сотні, мурмотів: