— Ставай до стінки! — протяжно, заїкаючись, крикнув Бунчук.
Дугін перелякано заметушився.
— Ілько Митровичу, зажди! Чого ти? По-че-кай!..
Бунчук, з спотвореним лютістю, почорнілим обличчям підскочив до Калмикова, міцно вдарив його в скроню. Топчачи ногами злетілого з голови Калмикова кашкета, він тягнув його до цегляного, темного муру водотягу.
— Става-ай!
— Ти що? ти!.. Не смій!.. Не смій бити!.. — рикав Калми-ков, опираючись.
Глухо вдарившись спиною об темний мур водотягу, він випростався, зрозумів:
— Убити хочеш?
Зігнувшись, квапився Бунчук, рвав револьвера, що. курком зачепився за підшивку кишені. Калмиков ступив уперед, швидко застібаючи шинелю на всі ґудзики.
— Стріляй, сучий сину! Стріляй! Дивись, як уміють вмирати російські офіцери!.. Я і перед сме-е... О-о-ох!..
Куля війшла йому в рот. За водотягом, знімаючись у східчасту височінь, спирально звилася хрипкувата луна. Спіткнувшись на другому кроці, Калмиков лівою рукою обхопив голову, впав. Вигнувся крутою дугою, сплюнув на груди чорні від крови зуби, солодко поцьмокав язиком. Ледве спина його випростуючись, торкнулася вогкої ріні, Бунчук вистрілив ще раз. Калмиков кинувся, повертаючись на бік, мов птах засинаючи підвернув голову під плече, коротко схлипнув.
На першому перехресті Дугін наздогнав Бунчука.
— Митровичу... Що ж ти, Митровичу?... За що'ти його?
Бунчук довго трусив плечі Дуґіна, встромляючи у вічі йому насталений неламкий погляд, сказав, дивно спокійним погаслим голосом:
— Вони нас, або ми їх!.. Середини немає. Полонених немає. На кров — кров'ю. Хто кого?... Війна на знищення... Зрозумів? Таких, як Калмиков, треба нищити, душити, як гадюк. І тих, хто слиниться жалістю до таких, стріляти треба... Зрозумів? Чого слини розвісив? Стиснись! Злий будь! Калмиков, коли б його влада була, стріляв би на нас, цигарки з рота не виймаючи, а ти... Ех, мокрогубий!
У Дугіна довго тіпалася* голова*, поклацували зуби і якось безглуздо плутались великі, в поруділих чоботях, ноги.
Безлюдним річищем, вулички йшли мовчки. Бунчук зрідка поглядав назад. Над ними в темряві низько пінилися, направляючись на схід, жалібно-чорні хмари. 1/ просвіт, з малесенького клаптя серпневого неба, зеленим розкосим оком мертвяка дивився визублений, обмитий вчорашнім дощем, місяць. На ближньому перехресті стояли, горнучись один до одного, салдат і жінка в білій, накинутій на плечі хустці. Салдат пригортав жінку, притягуючи її до* себе, щось шепотів,, а вона, впираючись йому в груди руками, відкидала голову, мурмотіла захлипаним голосом: "Не вірю! Не вірю!", і,приглушено молодо сміялася.
XVIII.
31-го серпня в Петрограді застрелився викликаний туди до Керенського генерал Кримов.
З каяттям потекли до Зимового палацу делегації і командири частин кримівської армії. Люди, що недавно йшли на Тимчасовий уряд війною, тепер любязно розшаркувалися перед Керенським, запевняючи його в своїх вірнопідданських почуттях.
Розбита морально, кримівська армія ще агонізувала: частини з інерції котилися до Петрограду, але рух цей уже втратив усякий сене, бо кінчався Королівський' путч, згасав майнувши бенгальським вогнем вибух реакції і тимчасовий правитель республіки, щоправда, втративши за ці дні м'ясистість одутлих щок, по-наполеонівськи дригаючи затягненими в краги литками, вже говорив на черговому засіданні уряду про "повну політичну стабілізацію".
За день до смерти Кримова генерал Алексеев дістав призначення на головковерха. Коректний і уразливий Алексеев, розуміючи всю неприглядну двозначність свого становища, спочатку категорично відмовився, але потім прийняв призначення, керуючись виключно бажанням полегшити долю ‘Корнілова і тих, хто був так або інакше замішаний в організації його анти-урядового бунту.
31-го з дороги він прямим проводом переговорив із ставкою, намагаючись з'ясувати, як ставиться Корнілов до його* призначення та приїзду. Нудні переговори тривали з перервою до пізньої ночі.
Того ж дня в Корнілова відбулася нарада чинів штабу і осіб до Корнілова близьких. На поставлене від нього пита'ння про доцільність дальшої боротьби Із Тимчасовим урядом, більшість з присутніх на нараді висловилася за продовження боротьби.
— Прошу вас висловитись, Олександре Сергійовичу,—
звернувся Корнілов до Лукомського, що мовчав протягом усієї наради.
Той у стриманих, але рішучих словах заперечував проти продовження чварної війни.
— Капітулювати?—спитав, гостро перериваючи його, Корнілов.
Лукомський знизав плечима.
— Висновки сами напрошуються.
Розмови тривали ще протягом півгодини. Корнілов мовчав, видно, величезним 'зусиллям волі зберігаючи самовладання. Нараду незабаром розпустив, а за годину викликав до себе Лукомського.
— Ви маєте рацію, Олександре Сергійовичу! — хруснув пальцями і, дивлячись кудись убік погаслими, сивими, ніби посиланими попелом, очима, стомлено сказав: — дальший опір був би і нерозумний і злочинний.
Довго тарабанив пальцями, прислухаючись до чогось,— можливо до мишачої метушні власних думок, помовчавши, спитав:
— Коли приїде Михайло Васильович?
— Завтра. — '
1-го вересня ' приїхав Алексеев. Увечорі того ж дня, з наказу Тимчасового уряду він заарештував Корнілова, Лукомського і Романовського. Перед вирядженням заарештованих до готелю "Метрополь", де їх мали тримати під вартою, Алексеев віч-на-віч про щось протягом двадцяти хвилин розмовляв з Корніловим; . вийшов з його кімнати глибоко зворушений, майже не володіючи собою. Романовського, що хотів пройти до Корнілова, спинила його дружина.
— Пробачте! Лавр Георгиевич просив до нього нікого не допускати.
Романовський мельки глянув на її стурбоване обличчя і відійшов, схвильовано поморгуючи, чорніючи верхівками щок.
У Бердичові другого ж дня було заарештовано головнокомандувача Південно-Західним фронтом генерала Денікіна, йрго начштабу — генерала Маркова, генерала Ванновського і командувача Окремою армією, генерала Ерделі. ' .
В Бихові, в жіночій гімназії, безславно закінчився прищемлений історією корнілівський рух. Закінчився, породивши новий; де ж бо, як не там, виникли зачатки плянів майбутньої громадянської війни і наступу на революцію розгорнутим фронтом?