Сміливим жестом показував він на Івана Олексійовича і кидався по тісному колі зблідлий, запально жестикулюючи, з обличчям, облитим брунатним рум'янцем. Товариш його, літній рудий осетин, зберігав льодовий спокій; козацький офіцер смикав зношену итицю шаблі. Козаки знову замовкли, знову збентеження пройшло по їх лавах. Іван Олексійович дивився невідривно на інгуша-офіцера, на звірячо-білий вискал його зубів, на косу сіру смужку поту, що перерізала ліву скроню, з тугою думав, що даремно проґавив момент, коли можна було одним словом скінчити переговори і унести козаків. Становище врятував Турилін. Він плигнув на середину кола, розпачливо махнув руками, обриваючи на комірі сорочки ґудзики, захрипів, затіпався, пінячись. скаженою слиною:
— Гади плазущі!.. Чорти!.. Сволота!.. Вас умовляють, як б..., а ви вуха розвісили. Офіцери вам свою потребу нав'язують!.. Що ви робите? Що-о-о вифобите? їх рубати треба, а ви їх слухаєте... Голови їм з плеч, кров з них спустити. Поки ви тут муздикаєтесь, нас оточать... З кулеметів посічуть!.. Під кулеметом не замітинґуєш!.. Вам навмисно очі замилюють, поки їх військо підійде!.. А-а-а-ах-е-х, ви, ко-закц! Баби ви!
На кінь!.. — громовим голосом ревнув Іван Олексійович.
Крик його тріснув над натовпом шрапнельним розривом. Козаки кинулися до коней. За хвилину розсіяна сотня вже шикувалася чотовими колонами.
— Послухайте! Станичники!—кидався козацький офіцер.
Іван Олексійович зірвав з плеча карабін, твердо поклавши
пухнасто-суглобистий палець на цинґлі, встромляючи в губи загралого коня вудила,' крикнув:
— Скінчилися переговори! Тепер коли доведеться гомоніти з вами, так уже будемо ось цим язиком. ,
І він виразно потрусив рушницею.
іт
Чота за чотою виїхали на дорогу. Оглядаючись, козаки бачили, як представники, посідавши на коні, про щось радяться. Інгуш, звузивши очі, щось гаряче доводив, часто підносячи догори руку; біла шовкова підшивка закасаного закарваша на рукаві його черкески сніжно біліла.
Іван Олексійович, глянувши востаннє, побачив цю сліпучо-блискотливу смужку шовку і перед очима його чомусь повстали скуйовджені вітром-суховієм груди Дону, зелені гривасті хвилі і косо нахилене, що креслить кінцем верхівку хвилі, біле крило чайки-рибалки.
XVI.
Уже 29-го серпня з телеграм, одержуваних від Кримова, Корнілов зрозумів, що справа збройного перевороту загинула.
О другій по півдні до ставки прибув від Кримова офіцер-ординарець. Корнілов довго ро'змовляв з ним, потім викликав Романовського, нервово жмакаючи якогось папірця, сказав:
— Валиться все! Нашу карту поб'ють... Кримов не зможе вчасно стягнути корпус до Петрограду, момент буде пропущено, а проволока тепер — загибіль. Те, що здавалося так легко здійснити зустрічає тисячі перешкод. Розв'язання передрішене в негативний бік... Ось... Гляньте но, як ешело-нувалося військо! — Він подав Романовському мапу з позначками останнього місцеперебування ешельонів корпусу і Тубільної дивізії; корч зиґзаґом пройшов по його енергійному, зім'ятому безсонням обличчі. — Вся ця залізнична сволота встромляє нам палки в колеса. Вони не думають про те, що в разі удачі я накажу вішати десятого з них. Ознайомтесь з донесінням Кримова.
Поки Романовський читав, погладжуючи великою долонею своє одутле, масляне обличчя, Корнілов швидко написав:
"Новочеркаське. Військовому атаманові Олексієві Максимовичу Каледіну. , *
Суть Вашої телеграми Тимчасовому урядові дійшла до мене. Вичерпавши терпіння в безплідній боротьбі із зрадниками, славне козацтво, бачачи неминучу загибіль батьківщини, із зброєю в руках відборонить життя і волю країни, що зростала і ширилася його працею і кров'ю. Наші зносини залишаються протягом деякого часу обмеженими. Прошу вас діяти по-
, годжено зі мною, — так, як вам підкаже любов до батьківщини і честь козака.
658.29.8,17. Генерал Корнілов".
— Передайте негайно цю телеграму, — дописавши, попросив він Романовськ'ого.
— Чи не накажете післати повторну телеграму князеві Багратіонові про те, щоб далі посувалися похідно?
— Так, так.
Романовський, помовчавши, роздумливо, промовив:
— На мою думку, Лавре Георгієвичу, покищо в нас немає ще підстав бути у песимістичному настрої. Ви невдало передбачаєте хід подій...
Корнілов, метушливо викидаючи руку, намагався піймати малесенького фіялкового метелика,, що пурхав над ним. Пальці його стискалися, на обличчі був злегка напруджений вижидальний вираз. Метелик, похитуваний ривками повітря, спускаючись планував крилами, прагнув до розчиненого вікна. Корнілову все ж пощастило спіймати його і він полегшено задихав, відкинувся на спинку крісла.
Романовський чекав відповіді на-свою репліку, але Корнілов, задумливо й похмуро посміхаючись, почав розказувати:-
— Сьогодні я бачив сон. Ніби я— бригадний командир однієї з стрілецьких дивізій, веду наступ у Карпатах. Разом із штабом приїздимо на якусь фарму. Зустрічає нас літній, чепурно-одягнений русин. Він частує мене молоком і, здіймаючи повстяного білого капелюха, говорить > найчистішою німецькою мовою: "І'ж, генерале. Це молоко надзвичайно цілюче". Я ніби п'ю й не дивуюсь тому, що русин фамільярно ляскає мене по плечі. Потім ми йшли в горах, і вже ніби не в Карпатах, а десь в Афганістані, якоюсь козячою стежкою. Так, так саме козячою стежкою: каміння і брунатна рінь сипалися з-під ніг, а внизу, за міжгір'ям виднівся розкішний південний, облитий білим сонцем ляндшафт...
Легкий протяг ворушив на столі папери, тік між розчиненими половинками вікна. Затуманений і далекий погляд Корнілова бродив десь за Дніпром, по видолинках, ізчекри-жених бронзовою жовтавістю луків.
Романовський простежив за його поглядом і сам, непомітно зідхнувши, перевів очі на лосняковий глянець заскленого безвітрям Дніпра, на димчасті лани, вкриті найніж-нішою передосінньою ретушшю.
XVII.
Кинуті на Петроград частини 3-го кінного корпусу і Тубільної дивизії ешельонувалися на величез'ному протязі восьми залізниць: Ревель, Везенберґ, Нарва, Ямбург, Гатчина, Сомрино, Вйриця, Чудово, Гдов, Новгород, Дно, Псков, Луга і решта проміжних станцій і роз'їздів були забиті ешельо-нами, що помалу пересувалися, застрявали. Полки перебували поза всяким моральним упливом старшого командного складу, розчленені сотні губили між собою зв'язок. Плутанина поглиблювалася тим, ідо корпус з доданою до нього Тубільною дивізією на поході розгортався в армію; потрібне було певне переміщення і збирання розкиданих-частин, перегрупування ешельонів. Все це продовжувало розгардіяш, недоцільні, часто непогоджені накази, розпалювало і без того напружено-нервову атмосферу.