— Ми без козаків, звичайно, нуль без палички, — зідхнув Долгов.
— Справедливо Лиєтницький!
— Ще й як!
— Росія одною ногою в могилі ...
— Ти думаєш, ми цього не розуміємо? Розуміємо, та часом не сила нам щось ізробити. "Наказ № 1" та "Окопна правда" сіють своє насіння.
—. А ми милуємося на прорість замість витоптати її та випалити геть чисто—гукнув Атарщиков.
— Ні, не милуємося,—ми безсилі!
— Брешете, хорунжий! Ми просто недбалі!
— Неправда!
— Доведіть.
— Тихше, панове!
— "Правду" розгромили... Керенрький мудрий по шкоді...
— Що це... базар, чи що? Не можна ж так!
Безладні вигуки помалу затихли. Командир одної сотні, що з надзвичайною цікавістю прислухався до слів Листниць-кого, попросив уваги.
—> Я пропоную дати можливість осавулові Листницькому закінчити.
— Просимо!
Листницький, потираючи кулаками гострі ріжки коліні,, продовжував:
— Я кажу, що тоді, тобто в майбутніх боях, за громадянської війни,—я тільки тепер зрозумів, що вона неминуча,, і потрібний буде вірний козак. Треба битися і відвоювати його у комітетів, що тяжать до більшовиків. В цьому пильна потреба! Бо, в разі нових зворушень, козаки 1-го і 4-го полків перестріляють своїх офіцерів.
— Ясно! ,
— Не панькатимуться!
— ...і на їх досвіді,—‘Дуже гіркому, до речі, — повинні ми навчатися. Козаків 1-го і 4-го полків, — а втім, які вони тепер козаки?—в майбутньому доведеться вішати через одного, а то й просто звалити всіх... Бур'ян з поля геть! Так утримаймо ж своїх козаків від помилок, які їм доведеться потім покутувати.
Після Листницького взяв слово той самий командир сотні, що слухав його з такою виключною увагою. Старий кадровий офіцер, що служив у полку 9 років, дістав за війну чотири рани, він говорив про те, що раніш важко було служити. Козацькі офіцери були на задвірках, держали їх у чорному тілі, промування службове було незначне, і для переважної частини офіцерських кадрів ранг військового старшини був до життя; цим, за його словами, і пояснювалася інертність козацьких верхівок у момент скинення самодержавства. Та, не вважаючи на це, казав він, що треба всіма засобами підтримувати Корнілова, міцніше зв'язавшися з ним через раду спілки козацького війська і Головний комітет офіцерської спілки.
— Хай Корнілов буде диктатор, — для козацьких військ це порятунок. За нього ми, може, навіть краще житимемо, ніж за царя.
Було вже далеко за північ. Над містом проста, біляста, в розкуйовджених патлах хмар стояла ніч. 3 . вікна видно було чавунно-темний шпиль адміральської вежі і жовтий вододільний розлив вогнів.
Офіцери проговорили аж до світанку. Ухвалено було тричі на тиждень провадити з козаками бесіди на політичні теми, чотовим офіцерам було поставлено за обов'язок щоденно займатися з чотами гімнастикою й читанням, щоб заповнити вільний час і вирвати уми козаків з розкладницької атмосфери політики. Перед уходом співали "Сколихнувся, схвилювався православний тихий Дін", допивали десятий самовар, під дзвін шклянок жартівливі виголошували тости. Вже зовсім наостанці Атарщиков, пошептавшись з Долговим, крикнув:
— Тепер, на десерт, почастуємо ми вас старовинною козацькою. Ану, тихше! Та вікно відчинити, а то надто напалено.
Два голоси—обвітряний, ламкий бас Долгова і м'який, надзвичайно приємний тенор Атарщикова — спочатку стикалися, плуталися, в кожного був свій темп пісні, та під кінець голоси буйно сплелися, звучали переможно гарно:
Та і гордий наш Дін, тихий Дін, наш батенько.
Бусурменові він не кланявся, у Москви, як жити, не питався.
* А з Туреччиною-ох, та по потилиці шаблею гострою вік вітався
він...
А з року в рік степ донський, наш край
За пречистую матір богородицю та за віру свою православную,
Та за вільний Дін, що хвилею шумить, на бій кликав з ворогами...
Атарщиков, схристивши на колінях пальці, на високих тонах вів пісню, за весь час не збився, дарма, що варіюючи, він далеко залишав за собою напористий бас Долгова; з вигляду був надзвичайно суворий і тільки під кінець Лист-ницький помітив, як через брунатний горбок родинки на оці, збігла в нього холодно блиснувши, сльозинка.
Після того як офіцери чужих сотень розійшлись, а хто залишився, полягали спати. Атарщиков підсів на ліжко Листницького, смикаючи блакитні рилинялі шлейки на опуклому заслоні грудей, зашепотів:
— Ти розумієш, Євгене... Я до чортиків люблю Дін, увесь цей старий, що віками складався лад козацького життя, люблю козаків своїх, козачок, — все люблю! Від запаху степового полиню мені хочеться плакати... І ось ще, коли цвіте соняшник і над Доном пахне змоченим дощем виноградниками, — так глибоко й боляче люблю... ти розумієш... А ось тепер думаю: чи не обдурюємо ми оцих са мих козаків? Чи на ту стежку хочемо ми їх звернути?..
— Про що ти? — насторожено спитав Листницький.
З-під коміра білої сорочки Атарщикова наївно, юнацьки-
зворушливо смагліла шия.. Над брунатною родинкою важко висів синій ободок повіки, в профілі обличчя видно було зволожене світло одного, напівзаплющеного ока.
— Я думаю: чи потрібне козакам це?
— А що ж, у такому разі, їм треба?
— Не знаю... Але чому вони таки стихійно відходять від нас. Революція немов розділила нас на вівці та козлища, наші інтереси мов би розбігаються.
— Чи бачиш, — обережно почав Листницький: — тут позначається різниця в сприйманні подій. За нами більше культури, ми можемо критично оцінювати той чи інший факт, а в них усе примітивніше, простіше. Більшовики втокмачують їм у голови, що треба війну кінчати — певніше перетворювати її на громадянську. Вони нацьковують козаків на нас, а що козаки стомилися, більше в них тваринного, немає тієї моральної, міцної свідомости обов'язку і відповідальности перед батьківщиною, які є в нас, то цілком зрозуміло, — це знаходить сприятливий ґрунт. Бо що для них батьківщина? Розуміння, в кожному разі, абстрактне: "Землі Війська Донського від фронту далеко, і німець туди не дійде",—так міркують вони. В цьому й усе лихо. Треба правильно розтлумачити їм, які наслідки тягне за собою перетворення цієї війни на війну громадянську.
Листницький говорив, підсвідомо почуваючи, що слова його не сягають мети і що Атарщиков зараз замкне перед ним стулки своєї душевної скойки.