— Такий самий... Горбоносий та чорний. Справжній турка...
— Я не про те... Постарів чи ні?
— А чума його знає: мо й постарів трохи. Жінка близнята породила, — значить, не дуже постарів.
— Холодно тут... — здригнувши плечима, сказала Оксана і вийшла. Насипаючи восьму чашку, Омелян провів її очима, поволі,'як сліпий ноги, переставляючи слова, сказав:
— Гнида погана, смердюча, сама найгірша. Чи давно в чириках по хуторі бігала,,а тепер уже холодно їй... Чи ти ба, пані з нижнього кінця, неньку твою пес лизав! Уредні мені такі баби.— Я б їх падлючих... Виповзень гадючий! Туда ж... "Холодно тут". Віскряк кобилячий! Далебі!
Ображений, він не допив восьмої чашки, виліз, перехри-стився, пішов, незалежно поглядаючи навколо і свідомо бруднячи —чобітьми притерту підлогу.
Всю дорогу назад він був похмурий, як і хазяїн. Злобу, через Оксану вибухлу, зганяв на маштаку, шмагаючи кінчиком батога по місцях маштакової соромливости і ущипливо величаючи його "хлинцем" і "чікіляєм". До самого хутора Омелян, проти звичаю, не перемовився з хазяїном ані словом. Сполоханої тиші пильнував і Сергій Платонович.
VIII.
Першу бригаду одної з піхотних дивізій, що перебувала в резерві Південно-Західного фронту, з доданим до неї 27-м донським козацьким полком, перед лютневим переворотом зняли з фронту, щоб перекинути під столицю, на приборкання заколотів, що почалися там. Бригаду одвели в запілля, постачили їй нове зимове спорядження, цілу добу чудово годували, другого дня, посадовивши у вагони, вирядили, але події випередили полки, що сунули до Мєнського: вдень вирядження вже переказували уперті чутки, що імператор у ставці головнокомандуючого підписав акта про зречення престолу.
Бриґаду з півдороги завернули назад. На станції Роз-гон 27-й полк дістав наказа вивантажитися з вагонів. Колії були забиті ешелонами. На платформі сновигали сал-дати з червоними бантами на шинелях, з добротно зробленими новими Гвинтівками російського зразка, але англійського походження. Багато поміж салдатів було збентежених, що боязко поглядали на козаків, що шикувалися посотенно.
Похмурий кінчався день. З дахів станційних будівель дзюр-чала вода, калюжі на коліях, нафтовими скалками пойняті, відбивали сірий м'якотний смух неба. Рев паротягів лунав приглушено, пухко. За пакгавзом полк верхи зустрічав командира бригади. Мокрі до щіток ноги коней курилися парою. Ворони безстрашно сідали за лавами, гребли і дзьобали жовтогарячі яблука кінського гною.
Командир бригади на вороному трьохвершковому коні, в супроводі командира полку, під'їхав до козаків. Натягнувши поводдя, він оглянув сотні. Заговорив, наче відштовхуючи голою рукою свої непевні глухі слова.
— .Станичники! З волі народу імператора Миколу другого що царював донині... е-е-е... скинуто. Влада перейшла до Тимчасового комітету Державної думи. Армія, і ви в тому числі, повинні спокійно перенести цю... е-е-е... звістку. Справа козаків боронити свою батьківщину від замахів зовнішніх і... е-е-е... так би мовити, зовнішніх ворогів. Ми будемо осторонь від заколотів, дамо цивільній людності вибрати шляхи до організації нового уряду. Ми повинні бути осторонь! Війна й політика для армії несумісні... В дні такого зрушення... е-е-е... усіх державних засад ми повині бути тверді... — бригадний, старий і бездарий служака-гене-рал, що не звик держати промови, зам'явся, копаючись у порівненнях; на масному обличчі його в болісній німоті рухалися брови; сотні терпляче чекали: — е-е-е, як криця. Ваш козацький військовий обов'язок кличе вас коритися своїм начальникам. Ми битимемося з ворогом так же доблесно, як і раніш, а там... — косий пливкий жест назад: — хай Державна дума вирішує долю країни. Скінчимо війну, тоді і ми візьмемо участь у внутрішньому житті, а тим часом нам... е-е-е... неможна. Армію ми не можемо віддати... В армії не повинно бути політики!
Тут же на станції за кілька днів присягали Тимчасовому урядові, ходили на мітинги, збираючись великими земляцькими Групами, тримаючись окремо від салдатів, що заливали станцію. Потім довго обговорювали чуті промови, згадуючи, обмацували недовірливо кожне непевне слово. У всіх чомусь склалося переконання; раз воля — значить, кінець війні, і з цим міцно засілим переконанням важко стало боротися офіцерам, котрі правили, що воювати Росія повинна до кінця.
Розгубленість, що охопила після перевороту верхівку армії, тяжко відбивалась на низах; про існування застряглої на півдорозі бригади, штаб дивізії мов забув. Бригада, вила-дувавшись, доїдала видану на вісім діб харч, салдати купами ходили до близьких сел, на базарі десь узявся в продажу спирт і вже не в дивовижу було бачити, тими днями п'яних салдатів і офіцерів.
Вихоплені через переїзд із звичайного кола обов'язків, козаки нудилися в теплушках, чекали відправки на Дін (чутка про те, що другочерговиків пускатимуть додому, тривала дуже вперто), недбайливо ходили коло коней, цілісінькі дні тинялися на торговиці, продавали припасені з позицій ще ходові речі: німецькі ковдри, баґнети-пили, шинелі, шкіряні ранці, тютюц...
Наказ про поворот на фронт зустріли одвертим ремством. Друга сотня відмовилася було їхати, козаки не дозволили причепити до ешелона паротяг, але командир полку пригрозив роззброєнням і ворохобня почала затихати, ущухла. Ешелони посунули до фронту.
— Це що ж, братця? Воля — воля, а щодо війни, знову, значця, кров проливати?
— Старий прижим починається!
— На дідька ж царя усунули?
— Нам що за нього було гарно, що й зараз підходяще...
— Шаравари — ті самі, тільки матнею назад.
— Отож!
— Доки ж це буде, матері їх?..
— Четвертий рік з гвинтівки не злазиш! — ішли у вагонах розмови.
На якійсь вузловій станції козаки, наче змовившись, висипали з вагонів, і, не зважаючи на уговори та загрози командира полку, розпочали мітинг. Даремно між сірого стопу козацьких шинелів метушилися комендант і престарий начальник станції, умовляючи козаків розійтися по вагонах, і звільнити колії. Козаки з непослабною захопленою увагою слухали промову урядника 3-ої сотні. За ним говорив невеличкий ставний козачок Манжулов. З його побілілого, гнівно викривленого рота, насилу вихоплювалися злі слова:'