— Набрати — наберемо, коли там усе мирно.
— Ти вже думаєш і там почалося?
— А звідки знати? — Лагутін гладив убогу борідку, тонким скаржливим голосом скимлив:
— Припізнилися ми... Боюся я, Федю, що не встигнемо. Офіцерня свою справу там робить. Поспішати б треба...
— І так спішим. А ти не бійся! Нам боятися не можна,— суворішали очі в Подтелкова.—Людей за собою ведемо, як можна боятися! Встигнемо! Продеремося! За два тижні битиму і білих і німців! Аж чорти їх візьмуть, як попремо з Донщини! — і, помовчавши, жадібно викуривши цигарку, висловив думку: — Спізнимось — загинули і ми, і радянська влада на Доні. Ох, не спізнитись би! Коли поперед нас докотиться туди офіцерське повстання — край!
Другого' дня надвечір експедиція вступила на землі Красно-кутської станиці. Не доїжджаючи хутора Алексєєвського, Подтелков, що їхав з Лагутіним і Кривошликовим на одному з передніх возів, побачив на степу череду.
— Розпитаймо пастуха, — запропонував він Лагутіну.
— Ідіть, — піддержав Кривошлцков.
Лагутін і Подтелков, скочивши, пішли до череди. Толока, спалена сонцем, вилискувала бурбю травою. Трава була низькоросла, скопичена, тільки край дороги жовтими дрібними кущиками цвіла суріпка, та шелестів пушистим во лотом дорідний вівсюг. Розминаючи в долоні голівку старезної полинини, вдихаючи гостру гіркоту її запаху, Подтелков підійшов до пастуха.
— Здоров був, діду!
— Доброго здоров'я.
— Пасеш?
— Пасу.
Старий, насупившись, дивився з-під кущуватих сивих брів, похитував ґирлиґу.
— Ну, як живете? — поставив Подтелков звичайне запитання.
— Нічого, хвалити бога.
— Що нового у вас тут?
— Нічого не чути. А ви що за люди?
— Служиві, додому йдемо.
— Звідкіля ж ви?
— Усть-Хоперські.
— Цей самий Підтелкин з вами?
— З нами.
Пастух, видно, злякавшись, помітно зблід.
— Ти чого сторопів,' діду?
— Як же, голубе, подейкують, що ви всіх православних ріжете...
— Брехня. Хто це пускає такі чутки?
— Позавчора отаман на сході гомонів. Чутку чув, чи то бамагу казенну одержав, що йде Підтелкин з камликами, ріжуть геть усіх.
— У вас уже отамани? — Лагутін мельки глянув на Под-телкова.
Той, жовтими іклами вп'явся в зі линку.
— Недавно обрали отамана. Раду прикрили.
Лагутін хотів ще щось спитати, та віддалік здоровезний лисий бугай плигнув на корову, підм'яв її.
— Обламає, окаянний! — ахнув пастух і з несподіваною для його віку жвавістю пустився до череди, викрикуючи на бігу: — Настунчина корівка!.. Обламає розтуди його мать!.. ‘Куди!.. Куди-и-и-и — лисий!
Підтелков, широко кидаючи руками, закрокував до тачанки. Хазяйновитий Лагутін зупинився, стурбовано дивився на недолужну корівку, пригнуту під бугаєм до землі, мимоволі думав у ту мить: "А обломає ж, зламав ніяк! Ах ти, нечистий дух!"
Тільки переконавшися, що корівка винесла з-під бугая хребет свій цілий, — пішов до возів. "Що робитимемо? Невже ж і за Доном отамани?" — запитав він себе в думці. Та увагу його знову на хвилину відвернув' племінний красунь-бугай, що стояв край дороги. Він нюхав велику, тлусту чорну корову, поводив лобастою головою. Воло його звисало до колін, довгий корпус, могутній і міцний, був витягнутий, мов струна. Низькі ноги мов стояки вкопувалися в м'яку землю і, мимоволі милуючися на породистого бугая, пестячи очима його червоцу з підпалинами шерсть, Лагутін крізь рій стривожених думок виніс з зідханням одну: "Нам би до станиці
такого. А то дрібнуваті бугайки у нас". Ця думка вйрнула мельки і підходячи до тачанки, вдивляючись у невеселі обличчя козаків, Лагутін вже обмірковував маршрута, за яким доведеться їм тепер іти.
Вишарпаний пропасницею Кровошликов — мрійник і поет — говорив Подтелкову:
— Ми тікаємо від контр-революційної хвилі, намагаємось її випередити, а вона хльоскає вже через нас. Її, видно, не переженеш. Прудко йде, як прибій на низькому місці.
З членів комісії, здавалося, тільки Подтелков зважував увесь жах обставин. Він сидів, весь хилячися вперед, що хвилини гукав до машталіра:
— Торкай!
На задніх підводах заспівали і замовкли. Звідти, покриваючи гомін коліс, перекатами вихоплювався сміх, лунали вигуки.
Відомості, що пастух подав, ствердилися. По дорозі зустрівся експедиції козак-фронтовик, що їхав з— жінкою на хутір Свєчніков. Він був у наплічниках і при кокарді. Подтелков розпитав його і ще дужче почорнів.
Проминули хутір Алексєєвський. Накрапав дощ. Небо хмарилося. Тільки на сході, з прориву в хмарі, виднівся ультрамариновий политий косим сонцем клапоть неба.
Тільки з горбка почали з'їжджати на тавричанський участок Рубашкин, звідти на протилежний бік побігли люди, вихвицом промчало кілька підвід.
— Тікають. Нас бояться... — розгублено проговорив Лагутін, оглядаючи інших.
Подтелков гукнув:
— Заверніть їх! Та гукніть-же на них, чорти!
Козаки позскакували з підвід, замахали шапками. Хтось гучно закричав:
— Е-ге-й!.. Куди ви?.. Почекайте!..
Підводи експедиції ристю з'їздили в участок. На широкій збезлюділій вулиці крутився вітер. В одному з дворів стара українка з криком кидала на бричку подушки. Чоловік її, босий і без шапки, держав за повід коні...
В Рубашкиному дізналися, що квартир'єра, висланого від Подтелкова, захопив у полон козацький роз'їзд і одвів за горб. Козаки були, очевидно, недалеко. Після короткої наради вирішено було йти назад. Подтелков, що обстоював спочатку потребу просуватися вперед, завагався. Кривошли-ков мовчав, його знову починав трусити напад пропасниці.
— Мо, підемо далі? — спитав Подтелков присутнього на нараді Бунчука.
Той байдуже знизав плечима. Йому було однаковісінько-— вперед іти, чи назад, аби рухатися, аби лиш тікати від
туги, що йшла за ним назирці. Подтелков, походжаючи коло тачанки, заговорив про переваги руху на Усть-Медведицьку. Але його гостро обірвав один з козаків-аґітаторів.
— Ти збожеволів! Куди ти поведеш нас? До контр-рево-люціонерів? Ти, брате, не пустуй! Назад підемо! Гинути нам не охота! Ото що? Ти бачиш? — він показав на гроб.
Всі оглянулися: на невеличкій могилі чіткі вимальовувалися постаті трьох верхівців.
— Роз'їзд їхній! — викликнув Лагутін.
— А он ще!
На горбі замаячіли комонники. Вони з'їздилися групами, роз'їздилися, зникали за горбом і знову з'являлися.