На парканах скуйовджені вітром тріпалися— шмаття відозв 1 наказів. Неметені вулиці тхнули прілим кінським кізяком і нагрітим камінням.
Переміна в зовнішньому вигляді міста сьогодні чомусь упала в око Ганні.
— Диви, Ільку, як попростішало місто. Котелка не побачиш, трійки теж. Усе — під колір каміння.
— Місто, мов хамелеон. Якщо прийдуть білі, знаєш, як воно перефарбується? — посміхаючись чомусь свойому, проговорив Бунчук, і з цією затуманеною усмішкою дивлячись, як переходив дорогу гімназист у розстебнутій шинелі з одрізаними ясними ґудзиками і з темним слідом на околичці кашкета, де колись красувався герб клясичної гімназії.
На розі Садової і Таганрозького танцював у колі роззяв старий, зморщений, мов цитринова шкаралупа, китаєць. На шафрановому обличчі його зернився піт. Матрос дивився йому на ноги посоловілими, напівп'яними очима, слинився соняхами, скрипів яскравими калошами.
Бунчук і Ганна промовчали до колишнього парамонів-ського будинку. Мовчки і якось негарно розлучилися...
Надвечір, коли Псдтелков, перервавши засідання Донського виконкому, нашвидку збив загін і повів його у контрнаступ проти новочеркаських . козаків, що підступали до міста, вони зустрілися і пішли в одній колоні.
— Вернися, — невиразно прохав Бунчук, доторкуючися рукою до Ганниної руки.
Але вона вперто стиснула губи.
— Ганю, вернися!
Коротку розмову цю на передмісті перервала літня жінка, що вискочила з воріт якогось флігеля. Вона кидала в мимо-хідні лави шматки свіжої пампухи і, вимахуючи вільною лівою рукою, розлючено кричала:
— Добре їм, проклятим! Чернєцов — цей покруч панський убив мого чоловіка. Козаки он скільки шахтарських родин посиротили... ' Добре їм всипте!.. Відквитайте їм за наші сльози!
Гололобий виголений салдат, походя впіймавши пампушку, вилаявся:
— Чого галасуєш, петля кобиляча? Заткнися, а то слушної години сусіди козакам викажуть.
— Хіба це не символ нашої з'єднаности з робітничою кля-сою?.. — посміхнулася Ганна, піймавши на собі погляд Бунчука.
— Розсипся! — ревнув хтось з голови колони.
Кінчалися останні двори передмістя. Почався бій. Кінні
і піші козацькі групи наступали мляво, відчуваючи гостру нестачу вогнеприпасів.
Зате Подтелков, буйно крокуючи вздовж розстрільні, басив підбадьорюючи:
— Зілля, братця, не жалійте! На всю контру вистачить.
І припасу не шкодували: били випалами, соковито тріскалася тиша, луна квоктала десь за закуреним дикарем цегельні.
Бунчук злизував з губів лугувато-гіркий піт.
— Тут прикостиіио ? — спитав його номерний.
— Тут.,
— Стрічку?
— Давай!
Бунчук нашвидку викопав саперною лопаткою ямку, примостив кулемета. Номерний заклав стрічку.
ХХУІ.
Номерним, у Бунчука був козак з хутора Татарського Міак-симко Грязнов. Коня втратив вій у бою з кутеповськгім загоном, відтоді нестримно запив, знадився до картярської гри. Коли вбили під ним коня, — того самого, що волячої був масти з срібним ременем вздовж спини, — вйніс Мак-симко сідло, пер. його чотири верстви і, бачачи, що живому не вихопитися від завзятих добровольців,, зірвав пишний нагрудник, узяв уздечку і самовільно пішов з бою. Об'явився він уже в Ростові, незабаром програв в "очко" срібну шаблю, взяту в зажиток у зарубаного осавула, програв кінську справу, що залишилася на руках, шаравари, шеврові чоботи і голяка прийшов у команду до Бунчука. Той його прйоДяггіув, приголубив. Може, і вйправився б Максимко, та в цьому бої колупнула його куля в голову, витікло на сорочку блакитне Максимкове око, забила джерелом кров з розвернутої, мов консервна бляшанка, черепної коробки. Мов і не було на білому світі Вешенського козака Грязнова — конокрада в минулому і гіркого п'янюги в недавньому вчора.
Подивився Бунчук, як судомила агонія Максимкове тіло, і старанно витер з кулеметної рури кров, що пирскнула з дірявої Максимкової голови.
Зразу ж довелося відступати. Потяг Бунчук кулемета. Залишився Максимко холодіти на гарячій землі, виставивши на сонце смаглявоспинне тіло з задертою на голову сорочкою. (Вмираючи, все тягнув на голову сорочку, мучився).
Чота червоноґВардійців, вся з салдатів, що поверталйся з турецького фронту, укріпилася на першому ж перехресті. Гололобий салдат, в напівзітлілій зимовій папасі, допоміг Бунчуку встановити кулемета, інші влаштували поперек вулички щось мов би барикаду.
— Приходь на побачення: — посміхнувся якийсь бородань, поглядаючи на близьке за горбком півдужжя обрію.
— Тепер ми їм всиплемо!
— Ламай, Самаро! — гукали до здоровенького хлопця, що віддирав доіики від паркану.
— Он вони! Сунуть сюди! — крикнув гололобий, вилізши на дах гурального склепу.
Ганна прилягла з Бунчуком. Червоноґвардійці рясно залягли за тимчасовою фортецею.
Тим часом праворуч на сусідньому завулкові гряд кроків: "ток-ток-туп-туп!" Чоловіка з дев'ятеро червоноґвардійців, мов куріпки межею, пробігли за стіну наріжного будинку. Котрийсь устиг гукнути:
— Скачуть! Тікайте!
На перехресті вмить зробилося пустельно і тихо, а за хвилину вихор куряви і слідом, оглядаючися, вихопився верхівець козак з білою стрічкою на кашкеті, з притиснутим до боку карабіном. Він з такою силою крутнув коня, що той присів на задні ноги. Бунчук встигнув вистрелити з нагана. Козак, прилипаючи до кінської шиї, помчав назад. Салдати, що були коло кулемета, нерішучо топталися, двоє перебігли попід парканом, залягли коло воріт.
Було видно, що зараз завагаються і подадуться еть. Напружена до краю мовчанка, розгублені погляди не обіцяли стійкости... А з дальшого відчутно і яскраво запам'ятався Бунчукові один момент: Ганна в збитій на потилицю пов'язці, розпатлана і невпізнана від хвилювання, що збезкро-вило її обличчя, скочила і — рушницю напереваги, — оглядаючися, показуючи рукою на будинок, за яким зник козак, таким же невпізнаними ламким голосом крикнула: "За мною!" — і, спотикаючися, побігла невірною ристю.
Бунчук підвівся. Рот йому спотворив невиразний крик. Вихопив рушницю у ближнього салдата, почуваючи в ногах страшне тремтіння, побіг за Ганною, задихаючися, чорніючи від великого і безсилого напруження кричати, кликати, повернути. Позаду чув дих кількох людей, що тупотіли слідом, і всією своєю істотою відчував щось страшне, непоправне, якийсь потворний кінець цього гарного, але даремного жесту. В цю мить він уже зрозумів, що вчинок її не в силі захопити інших, безглуздий, нерозважний, роко-ваний.