— Ще б цього бракувало,— промовила1 Іллівна, і, не дивлячись на гостя, взялась куховарити.
Не звертаючи уваги на її слова, Мишко уважно розглядав кухню, говорив :
— Зайшов, провідати, подивитись, як. ви живете... Не бачились же більше як рік.
— Не дуже за тобою заскучали,— буркнула Іллівна, люто переставляючи в челюстях чавуни.
Докійка прибирала в кімнаті і, зачувши мишків голос, зблідла, безмовно сплеснула в долоні. Вона дослухалась до розмови в кухні, сівши на лаву, не ворушачись. На обличчі Докійки то спалахував густий рум'янець, то блідість укривала щоки так, що на тонкій горбинці носа виступали подовжні білі смужки. Вона чула, як твердо пройшов по кухні Мишко, сів на стілець, що рипнув під ним, потім чиркнув сірником. В кімнату потягло цигарковим димком.
— Старий, кажуть, помер ?
— Помер.
— А Григорій?
Іллівна довго мовчала, потім з видимою нехіттю відповіла:
— В червоних служить. Таку саму зірку на шапку начепив, як і ти.
— Давно б йому начепити її треба було ...
— Це — його діло.
В голосі Мишка прозвучала явна тривога, коли він. спитав:
— А Докія Пантелевна ?
— Прибирає. Дуже ти ранній гість, добрі люди отак зрання не ходять.
— Будеш недобрим. Скучив, от і прийшов. Чого ж тут час добирати.
— Ой, Михайле, не гнівив би ти мене ...
— Чим же я вас, тітонько, гнівлю ?
— А тим !
— Все таки, чим же?
— Оцими своїми балачками !
Докійка чула, як Мишко важко зітхнув1. Більше вона не змогла витримати : схопилась, обсмикнула спідницю, вийшла в кухню. Жовтий, схудлий, що. й впізнати було важко, Мишко сидів коло вікна, докурював цигарку. Мутні очі його оживились, на обличчі проступив ледве помітний рум'янець, коли він побачив Докійку. Квапливо підвівшись, він хрипко сказав :
— Ну, здрастуй !
— Здрастуй ...— ледве чутно відповіла Докійка.
— Піди води принеси,— зараз же наказала Іллівна, мигцем глянувши на дочку.
Мишко терпляче ждав, поки повернеться Докійка. Іллівна мовчала. Мовчав і Мишко, потім погасив у пальцях недокурок, спитав:
— Чого ви лютуєте на1 мене, тітонько ? Дорогу я вам перейшов, чи що?
Іллівна обернулась від печі, немов ужалена.
— І як тільки тобі не совісно до нас приходити, безсоромні твої очі ?! — сказала вона.— І ти мене ще питаєшся ?! Душогубець ти !..
— Чого ж це я душогубець ?
— Справжній! Хто Петра вбив ? Не ти ?
— Я.
— Ну, от! Після цього хто ж ти такий ? І ти приходиш до нас ... сідаєш, наче ...— Іллівна задихнулась, замовкла, але, перемігши себе, говорила далі: — Мати я йому, чи хто ? Як же твої очі на мене дивляться ?
Мишко помітно зблід. Він ждав цієї розмови. Трохи заіку-ючись від хвилювання, він сказав:
— Нічого моїм очам зажмурюватись ! А якби Петро мене впіймав, що б він зробив? Думаєш, в голівоньку поцілував би ? Він би теж мене вбив. Не для того ми на цих буграх сходились, щоб панькатись один з одним ! На те ж воно й війна і
— А свата Коршунова ? Старих людей мирних убивати — це теж війна ?
— А як же ? — здивувався Мишко.— Звісно, війна ! Знаю я цих мирних ! Такий мирний дома сидить, штани в руках держить, а зла наробить більше, ніж інший на позиціях... Саме такі, як дід Гришака, і підбурювали козаків проти нас. Через них і вся ця війна почалась! Хто. агітацію пускав проти нас ? Вони, оці самі мирні. А ти кажеш — "душогубець" ... Теж мені знайшла душогубця ! Я, бувало, ягняти або поросяти не можу зарізати й зараз знаю, що не заріжу. В мене на цю живність рука не зводиться. Інші, бувало, ріжуть — то я вуха позатикаю і йду чим далі, щоб і не чути й не бачити.
1
Добровольча армія — так називалась білогвардійська армія, що діяла на півдні Росії під командуванням Корнілова, пізніше—Денікіна.
2
1 3 и м і в н и к и — тут: хутори в конярських районах, де зимували
3
кіньми.
4
Пешня — залізний лом з дерев'яною рукояткою.
5
багато сот голосів могутньо підхопили старовинну козацьку пісню, і найвище підлетів дивовижної сили і краси
— А свата ...
— Дався вам цей сват! — з досадою перебив Мишко — З нього користі було, як з цапа молока, а шкоди багато. Казав! йому : виходь з дому, не пішов, ну й ліг на тому місці'. Злий я на них, на цих старих чортів! Твариняки не можу вбити — може, з злості тільки, а таку, ви мені даруйте, капость, як цей ваш сват або інший який вражина,— можу, скільки завгодно ! На них, на ворогів, котрі даремно на білому світі живуть, у мене рука тверда !
— Через цю твою твердість ти й висхнув весь,— в'їдливо сказала Іллівна.— Совість, не бійсь, мучить ...
— Отак уже й мучить! — добродушно усміхнувся Мишко.— Буде мене совість мучити за таке барахло, як цей дід. Мене пропасниця вимучила, вйтіпала чисто всього, а то б я їх, мамаша ...
— Яка я тобі мамаша ? — спалахнула. Іллівна.— Сучку зви мамашею !
— Ну, ти мені не сучи ! — глухувато сказав Мишко і зловісно примружив очі.— Я підряду не брав всього від тебе терпіти. А кажу тобі, тітко, толком : за Петра не май на мене серця. Сам він знайшов, що шукав.
— Душогубець ти! Душогубець! Іди звідси, дивитись я на тебе не можу! — уперто казала Іллівна.
— А Дмитро Коршунов — сват ваш — не ' душогубець ? А Григорій хто ? Про синка ти й мовчиш, а він же і є душогубець справжній, без примішки !
— Не бреши!
— З учорашнього дня не брешу. Ну, а хто він по — твоєму ? Скільки він наших занапастив, це ти знаєш? Ото ж бо воно й є ! Якщо таке прізвисько ти, тітко, даєш усім, хто на війні був!, ТОДІ всі ми душогубці. Вся річ у тому, за що душі губити і які,— значно сказав Мишко.
Іллівна промовчала, але, бачачи, що гість і не думає йти, суворо сказала:
— Годі! Ніколи мені з тобою балакати, йшов би ти додому.
— У мене домів, як у зайця теремів,— усміхнувся Мишко і встав.
Чорта два його можна було віднадити всякими цими штучками та балачками! Не такий уже він, Мишко, був вражли-вий, щоб звертати увагу на образливі вихватки оскаженілої старої. Він знав, що Докійка його любить, а на все інше, в тому числі й на стару, йому було наплювати.
Другого дня вранці він знову прийшов, поздоровкався, наче нічого й не сталося, сів коло вікна, стежачи очима за кожним рухом Докійки.
— Часто навідуєшся...— мимохідь кинула Іллівна, не відповідаючи на мишкове привітання.