— їдьте, діло ваше. Я повинен був дати вам пораду, а ви — як собі хочете. Щождо ліків, то найкращі з них — спокій і догляд; можна б прописати вам дещо, але аптека евакуйована, а ві мене нічого нема, крім хлороформу, йоду і спирту.
— Дайте хоч спирту!
— З приємністю. В дорозі ви однаково помрете, тому спирт нічого не змінить. Нехай ваш денщик іде зі мною, з тисячку грамів я вам дам, я — добрий ...— Лікар козирнув, вийшов, нетвердо ступаючи.
Прохір приніс спирту, добув десь поганенького парокінного візка, запріг коні, з похмурою іронією доповів, увійшовши в кімнату :
— Коляска подана, ваше благородіє!
І знову потяглись нудні, похмурі дні.
На Кубань з передгір'їв ішла кваплива південна весна. В рівнинних степах дружно танув сніг, на масно — блискучій чорноземлі з'являлись таловини, срібними голосами заговорили весняні струмки, шлях зарябів прочовгами, і вже по — весняному засяяли голубі долини і глибше, синіше, тепліше стало просторе кубанське небо.
Через два дні відкрилась сонцеві озима пшениця, білий туман поплив над полями. Коні вже хлюпотіли по дорозі, з якої зійшов сніг, вище щіток вгрузаючи в грязь, застрягаючи в балочках, напружено вигинаючи спини, паруючи від поту. Прохір по — хазяйському попідв'язував їм хвости, часто злазив з візка, ішов> збоку, насилу витягаючи з грязі ноги, бурмотів :
— Це не грязь, а смола липуча, побий мене бог ! Коні не висихають од місця й до місця.
Григорій мовчав, лежачи на возі, мерзлякувато кутаючись у кожух. Але Прохорові нудно було їхати без співбесідника ; він шарпав Григорія за ноги або за рукав, говорив :
— Яка ж тут грязюка крута ! Злізь, спробуй ! І охота тобі хворіти !
— Іди к чорту! — ледве чутно шепотів Григорій.
Зустрічаючись з кимнебудь, Прохір питав:
— Далі ще густіша грязь, чи така сама ?
Йому, сміючись, відповідали жартом, і Прохір, задоволений з того, що перемовився з живою людиною словом, деякий час ішов мовчки, часто спиняючи коні, витираючи з свого коричневого лоба рясний зернистий піт. їх випереджали верхівці, і Прохір, не витримавши, спиняв їх, здоровкався, питав, куди їдуть і звідки самі родом, наостанку казав :
— Даремно їдете... Туди далі їхати неможливо. Чому ? Та тому, що там така грязюка,— зустрічні люди казали,— що коні пливуть по черево, на возах колеса не крутяться, а піші, котрі малі на зріст,— просто на шляху падають і потопають у грязі. Куций рябко бреше, а я не брешу! Чого ми їдемо ? Нам інакше не можна, я хворого архирея везу, йому з червоними ніяк не можна жити вкупі...
Більшість верхівців, беззлісно вилаявши Прохора, їхали далі, а деякі, перед тим, як од'їхати, уважно дивились на нього, казали :
— З Дону й дурні відступають? У вас у станиці всі такі, як ти ?
Або ще щонебудь подібне, але не менш образливе. Тільки один кубанець, що одбився од гурту станичників, серйозно розсердився на Прохора за те, що той затримав його дурною розмовою, і хотів був потягти його через лоб нагаем, але Прохір з дивною моторністю вискочив на візок, вихопив спід рядна карабін, поклав його на коліна. Кубанець од'їхав, матірно лаючись, а Прохір, регочучи на все горло, кричав йому вслід :
— Це тобі не під Царициним у кукурудзі ховатися ! Сме-таноїд — закачані рукава ! Ей, вернись, мамалижна душе! Наскочив ? Підбери свій балахон, а то в грязі задрипаєшся ! Розкокошився, куроїд! Баб'ячий окіст! Поганого патрона нема, а то я б тебе замірився ! Покинь нагайку, чуєш ?!
Дуріючи від нудьги, від безділля, Прохір розважався, як міг.
А Григорій, з того дня, як захворів, жив наче уві сні. Часом він непритомнів, потім знову опам'ятовувався. В одну з хвилин, коли він опам'ятався від довгого забуття, над ним нахилився Прохір:
— Ти ще живий? — спитав він, співчутливо заглядаючи в помутнілі очі Григорія.
Над ними сяяло сонце. То збиваючись у зграї, то розтягаючись у ламану бархатисто — чорну лінію, з криком летіли в густій синяві неба ключі темнокрилих гусей — білогорликів. Запаморочливо пахло нагрітою землею, трав'яною памолоддю. Григорій, часто дихаючи, жадібно вбирав у легені живлюще весняне повітря. Голос Прохора ледве доходив до його слуху, і все навкруги було якесь нереальне, неправдоподібно зменшене, далеке. Позаду, приглушені віддаллю, німо гримотіли гарматні постріли. Неподалік узгоджено й розмірно вистукували колеса кованого залізом воза, пирхали й іржали коні, лунали людські голоси ; гостро пахло. печеним хлібом,' сіном, кінським потом. До затьмареної свідомості Григорія доходило все це наче з іншого світу. Напруживши всю волю, він прислухався до голосу Прохора, через велику силу зрозумів — Прохір питав його :
— Молоко будеш пити ?
Григорій, ледве ворушачи язиком, облизав спечені губи, відчув, як у рот йому ллється густа, з знайомим прісним присмаком, холодна рідина. Ковтнувши кілька разів, він зціпив зуби. Прохір заткнув шийку фляжки, знов нахилився над Григорієм, і той швидше догадався з руху обвітрених прохо-рових губ, ніж почув звернене до нього запитання:
— Може, тебе залишити в станиці ? Тяжко тобі ?
На обличчі Григорія позначились мука і тривога ; ще раз він напружив волю, прошепотів :
— Вези ... поки помру ...
По обличчю Прохора він догадався, що той почув його" і заспокоєно заплющив очі, як полегшення приймаючи непритомність, поринаючи в густу темряву забуття, відходячи від усього цього галасливого, гомінкого світу...
XXVIII
За всю дорогу, аж до станиці Абінської, Григорію запало в пам'ять лише одно : непроглядною темною ніччю очумався він од різкого, пронизуючого наскрізь холоду. Дорогою в кілька рядів їхали підводи. Судячи по голосах, по безугавному, глухому гуркоту коліс,—обоз був величезний. Підвода, на якій їхав Григорій, була десь всередині цього обозу. Коні йшли кроком. Прохір прицмокував губами, зрідка простудженим голосом хрипів : "Но — о — о, коники !" — і вимахував батогом. Григорій чув тонкий свист ремінного батога, почував, як, брязнувши орчиками, коні дужче потягали посторонки, віз котився швидше, іноді постукуючи кінцем дишля в задок передньої брички.
Через силу Григорій натягнув на себе полу кожуха, ліг на спину. По чорному небу вітер гнав на південь густі клу-ботливі хмари. Рідко — рідко в малесенькому просвіті жовтою іскрою спалахувала на мить самітна зірка, і знову непроглядна темрява огортала степ, тужно свистав у телеграфних проводах вітер, зривався й падав на землю рідкий і дрібний, як бісер, дощ. З правого боку дороги надійшла похідна колона кінноти. Григорій почув здавна знайомий, узгоджений, ритмічний передзвін припасованого козачого спорядження, глухе і також узгоджене чавкання по грязі множества кінських копит. Пройшло не більше як дві сотні, а тупіт все ще лунав ; по узбіччю дороги йшов, мабуть, полк. І раптом, спереду над принишклим степом, як птах злетів мужній грубуватий голос заспівувача :