Козак, опам'ятавшись від несподіванки, крикнув :
— Хлопці, сюди !
Григорій підійшов до дверей і, ставши на порозі, прихилившись спиною до одвірка, сказав :
— Я — сотник дев'ятнадцятого Донського полку ! Тихше ! Не горлай ! Хто це там гавкає ? Чого це ви, любі станичники, розвоювались ? Кого це ви будете випихати ? Хто це-вам такі повноваження давав ? Ану, марш звідси!
193
13. Тихий Дон. 1С4
— Ти чого кричиш ? — голосно сказав один з козаків.-Бачили ми всяких сотників! Що ж, нам на базу ночувати ? Звільняйте приміщення ! Нам такий наказ відданий — всіх біженців викидати з домів, пойнятно вам ? А то, бач, як розкричався ! Бачили ми вас таких !
Григорій підійшов впритул до того, що говорив,— не розціплюючи зубів, процідив :
— Таких ти ще не бачив. Зробити з одного тебе двох дурнів ? То я зроблю ! Та ти не задкуй ! Це не мій наган, це я у вашого відібрав. На, віддай йому, та швидше чухрайте звідси, поки я бити не почав, а то я з вас швидко шерсті нарву ! — Григорій легенько обернув козака, штовхнув його до виходу.
— Дати йому прочухана ? — роздумуючи, спитав дужий козак, з обличчям, закутаним верблюжим башликом. Він стояв позад Григорія, уважно оглядаючи його, переступаючи з ноги на ногу, порипуючи величезними валянками, підшитими шкірою.
Григорій обернувся до нього лицем і, вже не володіючи собою, стиснув кулаки, але козак підняв руку, дружелюбно сказав :
— Слухай ти, ваше благородіє, чи як там тебе: зажди, не заміряйся ! Ми підемо від скандалу. Але ти в теперішній час на козаків не дуже напирай. Зараз знов настає такий су-рйозний час, як у сімнадцятому році. Наскочиш на яких од-чаяних — вони з одного тебе не то що двох — п'ятьох зроблять ! Ми бачимо, що офіцер з тебе завзятий, і розмовою, здається мені, наче ти з нашого брата, так ти тепер держи себе акуратніше, а то біди наживеш...
Той, у якого Григорій одібрав наган, сказав роздратовано:
— Годі тобі йому акафист читати І Ходімо в сусідню хату.— Він перший ступив до порога,— проходячи повз Григорія, скоса глянув на нього, шкодуючи сказав : — Не хочемо ми, пане офіцер, зв'язуватись з тобою, а то ми б тебе охрестили !
Григорій' презирливо скривив губи :
— Це ти б хрестив ? Іди, йди, поки я з тебе штанів не зняв! Хрестильник знайшовся! Шкода, що нагана твого віддав, таким хвацьким, як ти, не нагана носити, а овечі хвости !
— Ходімо, хлопці, ну його к чорту! Не чіпай — воно не смердітиме!—добродушно посміхаючись, промовив один з козаків, що не брав участі в розмові.
Лаючись, грюкаючи замерзлими чобітьми, козаки юрбою вийшли в сіни. Григорій суворо наказав хазяїнові:
— Не смій відчиняти двері! Постукають, та й підуть, а як ні — розбуди мене.
Верхнєчирці, попрокидавшись від грюкоту, півголосом перемовлялись :
— От як занепала ' дисципліна ! — сумно зітхнув один з стариків.— 3 офіцером, і як, сучі сини, розмовляють... А коли б це в старий час ? їх би на. каторгу запроторили !
— Розмовляють — це ще нічого ! Бачив — битися намагались ! "Дати йому прочухана ?"— каже один, отой, неру-бана тополя, котрий у башлику. От чортяки,. які окаянні поробились !
— І ти їм ото так і подаруєш, Григорій Пантелейович ? — спитав один з козаків.
Укриваючись шинеллю і з незлобивою усмішкою прислухаючись до розмови, Григорій відповів
— А що ти з них візьмеш ? Вони тепер від усіх одірвались і нікому не коряться; ідуть ватагою, — без командного складу, хто їм суддя і хто начальник ? Над ними той начальник, хто дужчий за них. У них, мабуть, і офіцера жодного в частині не лишилось. Бачив я такі сотні, голі безбать-ченки ! Ну, давайте спати.
Оксана тихо прошепотіла :
— І нащо ти з ними зв'язувався, Гриша? Не наскакуй ти на таких, ради Христа ! Вони й убити можуть, отакі огла-шенні.
— Спи, спи, а то завтра рано встанемо. Ну, як ти себе почуваєш ? Не легшає тобі ?
— Так само.
— Голова болить ?
— Болить. Мабуть, не підводитись уже мені...
Григорій приклав долоню до лоба Оксани, зітхнув:
— Пашить від тебе, наче від печі. Ну, нічого, не бійся ! Жінка ти здорова, поправишся.
Оксана промовчала. її мучила спрага. Кілька раз вона виходила в кухню, пила огидну, степлілу воду і, перемагаючи нудоту й запаморочення, знов лягала на рядно.
За ніч з'являлось ще партії чотири постояльців. Вони грюкали прикладами в двері, відчиняли віконниці, тарабанили в вікна і йшли геть тільки тоді, коли хазяїн, навчений Григорієм, лаючись, кричав з сіней: "Забирайся звідси! Тут штаб бригади міститься !"
На світанку Прохір і Григорій запрягли коней. Оксана насилу одяглася, вийшла. Сходило сонце. З коминів у блакитне небо струменів сизий димок. Осяювана знизу сонцем, високо в небі стояла рум'яна хмарка. Густий іней лежав на огорожі, на покрівлях сараїв. З коней ішла пара.
Григорій допоміг Оксані сісти в сани, спитав :
— Може, ти ляжеш ? Тобі так зручніше буде.
Оксана ствердливо кивнула головою. Вона з мовчазною вдячністю глянула на Григорія, коли він дбайливо обгорнув їй ноги, приплющила очі.
Опівдні, коли спинились у селищі Ново — Михайлівському, версти за дві від шляху, годувати коні, Оксана вже не могла встати з саней. Григорій під руку ввів її до хати, поклав на ліжко, гостинно запропоноване хазяйкою.
— Тобі погано, рідненька?'—спитав він, нахиляючись над зблідлою Оксаною.
Вона через силу розплющила очі, подивилась затуманеним поглядом і знову поринула в напівзабуття. Григорій тремтячими руками зняв з неї хустку. Щоки Оксани були холодні як лід, а лоб палав, і на висках, де проступав піт, намерзли бурульки. Надвечір Оксана знепритомніла. Перед дим вона попросила пити, прошепотіла :
— Тільки холодної, снігової.— Помовчала й виразно сказала : — Кличте Гришу.
— Я тут. Чого ти хочеш, Ксанко ? — Григорій узяв її руку, погладив невміло й ніяково.
— Не кидай мене, Гришенько!
— Не кину я, чого ти так думаєш ?
— Не кидай у чужій стороні... Умру я тут.
Прохір подав води. Оксана жадібно припала засмаглими губами до вінця мідної кварти, ковтнула кілька разів, застогнавши, впустила голову на подушку. Через п'ять хвилин вона невиразно й незв'язно заговорила. Григорій, що сидів у головах, розібрав кілька слів : "Треба прати... синьки добудь ... рано..." Незрозуміла мова її перейшла в шепіт. Прохір похитав головою, докірливо сказав :