— А ти думаєш, легко його було дістати? Коли не треба — його вітром надує, а тут, як на безголов'я, не знайду, та й край, хоч криком кричи!
Напіводвернувшись, Григорій беззвучна сміявся, потім одняв— від обличчя долоню, переривчастим голосом спитав:
— Не муч, ради Христа ! Знайшов, чи ні ?
— Звісно, тобі сміх..— ображено промовив Прохір.— Дурне діло з чужої біди сміятись, я так розумію.
— Та я й не сміюсь... Що ж далі ?
— А далі почав я за хазяйською дочкою упадати. Дівка років з сорок, може — трошки молодша. Лице все в прищах, і така з себе, ну, одне слово — не дай не доведи ! Підказали сусіди, що вона недавно до хвершала вчащала. "Ну, в цеї, думаю, вже неодмінно розживусь !" І от я круг неї, достеменно як молодий півень, ходжу, воло надуваю, і всякі їй слова ... І звідки все воно в мене бралось, ніяк не збагну ! — Прохір винувато усміхнувся, і навіть начебто повеселішав від спогадів.— І женитись обіцяв і всяку — всячину їй говорив... І таки добився її, улестив і доходить діло близько до гріха, а вона як удариться в сльози! Я так, я сяк, питаю : "Може ти хвора, то це нічого, а навіть ще краще". А сам боюсь : діло вночі було, якраз іще хтонеб]щь припреться в половник на цей наш гомін. "Не кричи, кажу, заради Христа ! І якщо ти хвора — не бійся, я з мого до тебе кохання на все згодний !" А вона й каже: "Любий мій Про-шенька ! Не хвора я ані крихітку ! Я — чесна дівка, боюсь — через те й кричу". Не повіриш, Григорію Пантелевичу, як вона мені це сказала — так мене холодним потом і зросило! "Господи Ісусе, думаю, оце я так наскочив ! Ще чого бракувало !" Не своїм голосом я її питаю : "А чого ж ти, проклята, до фершала бігала ? Нащо ти людей дурила ?" — "Бігала я, каже, до нього — мазь для чистоти лиця брала". Схопився я тоді за голову й кажу їй: "Вставай і забирайся від мене зараз же, будь ти проклята, анцихрист страшний ! Непотрібна ти мені чесна, і не буду я з тобою женитися!"— Прохір сплюнув* ще лютіше, неохоче продовжував: — Так і пропали мої труди марно. Пішов до хати, забрав своє манаття і перейшов на другу квартиру тієї ж ночі. Потім уже хлопці нараяли і я від одної вдови дістав, чого мені треба було. Тільки тут я вже зробив напевне, спитав : "Хвора ?"— "Трошки, каже, є".— "Ну, і мені його не пуд треба". Заплатив їй за виручку двадцятку — керенку, а на другий день полюбувався на свою досягненню, і подався в околодок, а звідти прямо додому.
— Ти без коня приїхав ?
— Як так — без коня ? З конем і з повною бойовою викладкою. Коня мені в околодок хлопці прислали. Тільки не в цьому річ; порадь, що мені жінці казати. Чи може краще од гріха піти до тебе переночувати ?
— Ні, к чорту! Ночуй вдома. Скажи, що поранений. Бинт є?
— Є особистий пакет.
— Ну, і гаразд.
— Не повірить,— похмуро сказав Прохір, але все таки встав. Пошукавши в сумках, пішов' у кімнату, неголосно сказав звідти : — Якщо прийде — забав її балачкою, а я в одну мить !
Григорій, скручуючи цигарку, обмірковував план поїздки. "Коней спряжемо й поїдемо парою,— вирішив він.— Треба ввечері виїжджати, щоб не бачили наші, що Оксанку беру з собою. Хоч однаково узнають..."
— Не доказав я тобі про сотенного.— Прохір, кульгаючи, вийшов з кімнати, сіві до стола.— Вбили наші його на третій день, як я в околодок попав.
— Та ну ?
— їй — богу ! В бою стукнули його ззаду, тим і діло скінчилось. Виходить, даремно я біди напитав, от що досадно !
— Не знайшли винного? — неуважно спитав Григорій, поринувши в думки про завтрішню поїздку.
— Коли там шукати ! Почалась така гонитва, що не до нього було. Та де це моя жінка поділася ? Так і пити перехочеться. Коли думаєш їхати ?
— Завтра.
— Не перечекаємо з день ?
— Чого це ?
— Я хоч би вошей обтрусив, не цікаво з ними їхати.
— Дорогою будеш обтрушувати. Ждати діло не виходить. Червоні в двох переходах від Вешок.
— Зранку поїдемо ?
— Ні, на ніч. Нам аби тільки до Каргінської добратись, там і заночуємо.
— А не заскочать нас червоні ?
— Треба бути напоготові. Я, от що... Я думаю з собою Оксану Астахову взяти. Супроти нічого не маєш ?
— А мені що? Бери хоч дві Оксани... Коням буде важкувато.
— Вага невелика.
— Незручно з бабами їздити... І на холеру вона тобі здалась ? То ми б самі й мороки не мали ! — Прохір зітхнув, дивлячись убік, сказав : — Я так і знав, що ти її з собою потягнеш ... Все женихаєшся! Ех, батіг за тобою, Григорію Пантелевичу, давно плаче гіркими слізьми !
— Ну, це не твоє діло,— холодно сказав Григорій.— Жінці про це не розпатякай.
— А раніш я розпатякував ? Ти хоч би совість мав! А хату ж вона на кого залишить ?
В сінях затупотіло. Увійшла хазяйка. На сірій пуховій хустці її іскрився сніг.
— Завірюха ? — Прохір дістав з шафи чарки і тільки тоді спитав : — Та ти принесла щонебудь ?
Рум'яна жінка його дістала5 зза пазухи дві запітнілі пляшки, поставила на стіл.
— Ну, от і доріженьку погладимо ! — жваво сказав Про-хір. Понюхавши самогон, він по запаху визначив : — Первак 1 І міцний, чортяка !
Григорій випив дві невеликі склянки і, пославшись на втому, пішов.
XXVI
— Ну, війна скінчилась ! Турнули нас червоні так, що тепер аж до моря будемо задкувати, поки не ляпнемо задом у солону воду,— сказав Прохір, коли виїхали на гору.
Внизу, повитий синім димом, лежав Татарський. За сніжною рожевіючою крайкою обрію сідало сонце. Під полозами хрустко порипував сніг. В задку парокінних саней, злігши спиною на сідла, напівлежав Григорій. Поруч з ним сиділа Оксана, загорнута в донську, облямовану поріччям5 шубу. Спід білої пухової хустки блищали, радісно іскрились її чорні очі. Григорій скоса поглядав на неї, бачив ніжно зарум'янену на морозі щоку, густу чорну брову і синювато поблискуючий білок під вигнутими, припалими інеєм, віями. Оксана з жвавою цікавістю розглядала засніжений, в заметах степ, натертий до блиску шлях, далекі потопаючі в імлі обрії. Все було нове й незвичайне для неї, що звикла не покидати домівки, все привертало її увагу. Але зрідка, опустивши очі й відчуваючи на віях приємний пощипуючий холодок інею, вона усміхалася з того, що так несподівано й чудно здійснилась мрія, яка давно заполонила її — виїхати з Григорієм кудись якнайдалі від Татарського, від рідного й проклятого краю, де так багато вона страждала, де піввіку промучилась з нелюбим чоловіком, де все для неї було повне неугавних і тяжких спогадів. Вона усміхалась, відчуваючи всім тілом присутність Григорія, і вже не думала ні про те, якою ціною здобула вона це щастя, ні про майбутнє, що було запнуте такою ж темною імлою, як і ці степові обрії, що вабили в далечінь.