— Ой, братику ! Ой, ріднесенький ! Я краще вийду... силоньки нема ! Ой, на що ж ти схо — о — ожий ! Ну, справжнісіньке городнє опудало ! — між> нападами сміху ледве вимовила Докійка.
— Подивився б я на тебе, яка б ти стала після тифу. Підніми бритву, ну ?!
Іллівна оступилась за Григорія, з досадою сказала:
— І чого ти іржеш справді ? І дурна ж ти, Докійко!
— Та ти глянь, мамо, на що він схожий ! — витираючи сльози, сказала Докійка.— Голова вся в шишках, кругла, як кавун, і така ж темна... Ой, не можу!
— Дай дзеркало! — попросив Григорій.
Він подивився в крихітний уламок дзеркала і сам довго, беззвучно сміявся.
— І нащо ти, сину, брився, вже б краще так ходив,— незадоволено сказала Іллівна.
— По — твоєму краще лисим бути ?
— Ну, й так же соромно далі нікуди.
— Та ну вас зовсім! — з досадою промовив Григорій, збиваючи щіточкою мильну піну.
Не мігши виходити з дому, він подовгу бавився з дітьми. Розмовляючи з ними про все, уникав згадувати про Наталю. Але якось Полюшка, пригортаючись до нього, спитала :
— Татку, а мамуня до нас не вернеться ?
— Ні, любонько, звідти не вертаються...
— Звідки ? З кладовища ?
— Мертві, словом, не вертаються...
— А вона назовсім мертва ?
— Ну, а як же інакше ? Звісно, мертва.
— А я думала, що вона колинебудь заскучає за нами і прийде ...— ледве чутно прошепотіла Полюшка.
— Ти про неї не думай, моя рідна, не треба,— глухо сказав Григорій.
— Як же про неї не думати ? А вони й провідувати не приходять ? Хоч на трошки. Ні ?
— Ні. Ну, піди, пограйся з Мишком.—Григорій відвернувся. Видно, хвороба ослабила його волю : на очі йому навернулись сльози, і, щоб приховати їх од дітей, він довго стояв коло вікна, притулившись до нього обличчям.
Не любив він розмовляти з дітьми про війну, а Мишка війна цікавила більш за все на світі. Він часто чіплявся до батька з запитаннями, як воюють, і які червоні, і чим їх убивають, і для чого. Григорій хмурився, з досадою говорив :
— Ну, от, знов затвердила сорока* Якова, та одно про всякого ! І нащо вона тобі здалась, та війна ? Давай краще поговоримо про те, як будемо літом рибу вудками ловити. Тобі вудочку справити ? От як тільки почну виходити на баз, то зразу ж зсучу тобі волосінь.
Він відчував внутрішній сором, коли Мишко починав' говорити про війну: ніяк не міг відповісти на прості й нехитрі дитячі запитання. І хто знає — чому ? Чи. не тому, що не відповів на ці запитання самому собі ? Але від Мишка не так легко було відкараскатися: ніби й уважно вислухував він батькові плани, присвячені рибній ловлі, а потім знов питав :
— А ти, тату, вбивав людей на війні ?
— Відчепись, реп'ях !
— А страшно їх убивати? А кров з них іде, як убивають ? А багато крові ? Більш, ніж з курки або з барана ?
— Я тобі сказав, щоб ти облишив про це !
Мишко на хвилину замовкав, потім задумливо говорив :
— Я бачив, як дід недавно різав; вівцю. Мені було, не страшно... Може, так трошки — трошки, а то ні!
— Прожени ти його від себе! — з досадою гукала Іллівна.— От іще душогуб росте ! Справжній арештантюга ! Тільки від нього й чути, що про війну, більш ніякої балачки не знає. Та чи видане ж діло, дитино, про неї, прокляту, прости господи, говорити ? Іди сюди, візьми ось млинця, та мовчи хоч трохи.
Але війна нагадувала про себе щоденно. Приходили провідувати Григорія козаки, що поверталися з фронту, розказували про розгром Шкуро і Мамонтова кіннотою Будьонного, про невдалі бої під Орлом, про відступ, що почався на фронтах. У боях під Грибанівкою і Кардаілом було вбито ще двоє татарців; привезли пораненого Герасима Ахваткіна; помер Дмитро Голощоков, що хворів на тиф. Григорій думкою перебирав у пам'яті вбитих за дві війни козаків з свого хутора, і виявилось, що нема в Татарському жодного двору, де не було б покійника.
Григорій ще не виходив з дому, а вже хутірський отаман приніс розпорядження станичного отамана, в якому пропонувалось повідомити сотника Мелехова про те, щоб він негайно з'явився на медичну комісію для переогляду.
— Одпиши йому, що як тільки навчусь ходити — сам з'явлюся, без їхніх нагадувань,— з досадою сказав Григорій.
Фронт все ближче підсувався до Дону. В хуторі почали говорити про відступ. Незабаром на майдані був оголошений наказ окружного отамана, який зобов'язував їхати у відступ всіх дорослих козаків.
Пантелей Прокопович прийшов з майдану, розказав Григорію про наказ, спитав :
— Що будемо робити ?
Григорій здвигнув плечима.
— Що ж робити ? Треба відступати. І без наказу всі вирушать.
— Я про нас з тобою питаю : разом поїдемо, чи як ?
— Разом нам не доведеться їхати. Днів через два я верхи побіжу в станицю, взнаю, які частини будуть іти через Вешки, пристану до якоїнебудь. А твоє діло їхати біженським порядком. Чи ти хочеш у військову, частину вступити ?
— Будь вона1 неладна ! — злякано сказав Пантелей Прокопович.— Я тоді поїду з дідом Безхлєбновим, він оце якось запрошував їхати в компанії. Старий він, смирний, а кінь у нього добрячий, от ми спряжемось і дмухнем на пару. Моя кобила теж стала як піч. Так, проклята, роз'їлась, і так брикає, що аж страшно!
— Ну, от і їдь з ним,— охоче підтримав Григорій.— А покищо давай договоримось про ваш маршрут, а то, може, й мені доведеться тією дорогою йти.
Григорій дістав з планшетки карту півдня Росії, докладно розказав батькові, через які хутори треба їхати, і вже почав був записувати на папері назви хуторів, але старий, з пошаною поглядаючи на карту, сказав:
— Зажди, не пиши. Ти, звісно, в цих ділах більше за мене розумієш, і карта — воно діло сурйозне, вже вона не збреше і покаже пряму дорогу, та тільки як я її держатимусь, коли це мені непідходяще? Ти кажеш, треба спочатку їхати через Каргінську, я розумію: через неї пряміше,— а проте мені й тут треба круга надати.
— Для чого ж тобі круга надавати ?
— А для того, що в Латишевому в мене двоюрідна сестра, в неї я й собі й коням корму дістану, а в чужих доведеться своє витрачати. І далі: ти кажеш, треба по карті на слободу Астахово їхати, туди пряміше,— а я поїду на Мала-ховський ; там у мене теж далека рідня і земляк є; там теж можна свого сіна не витрачати, чужим поживитися. Ти ж не забувай, що стіжка— сіна з собою не візьмеш, а в чужому краю може таке бути, що не тільки не випросиш, а й за гроші не купиш.