Через кілька днів Іллівна, подоївши на зорі корів, вигнала їх на провулок і тількищо хотіла йти в двір, як до слуху її долинув якийсь приглушений, осадистий гуркіт. Роздивившись, вона не знайшла на небі жодної хмарини. Трохи згодом гуркіт повторився :
— Чуєш, бабусю, музику ? — спитав старий пастух, що збирав череду.
— Яку музику ?
— А ту, що на самих басах грає.
— Чути чую, та не второпаю, що воно . таке.
— Скоро второпаєш. От як почнуть з того боку на хутір кидати — зразу второпаєш. Це з гармат б'ють. Старикам нашим тельбухи випускають ...
Іллівна перехрестилась, мовчки пішла у хвіртку.
З того дня гарматний гуркіт стугонів безупинно чотири доби. Особливо чути було зорями. Але коли віяв північно —східний вітер, грім далеких боїв чути було і серед дня. На токах на хвилину припинялась робота, жінки хрестились" тяжко зітхали, згадуючи рідних, шепочучи молитви, а потім знов починали глухо погуркувати на токах камінні котки, поганяли коней і волів хлопчаки — погоничі, гуркотіли віялки, трудовий день вступав у свої невід'ємні праіва. Кінець серпня був погожий і сухий навдивовижу. По хутору вітер носив порох з полови, солодко пахло обмолоченою житньою соломою, сонце пекло немилосердно, але в, усьому вже відчувалось наближення недалекої осені. На вигоні тьмяно білів одцвілий сизий полин, верхівки тополь за Доном пожовкли" в садках дужче запахла антонівка, по — осінньому прояснились далекі горизонти, і на спорожнілих полях показались перші зграї пролітних журавлів.
Гетьманським шляхом день — у — день тяглися з заходу на схід обози, що підвозили до переправ через Дон бойові припаси, в обдонських хуторах з'явились біженці. Вони розказували, що козаки відступають з боями; деякі запевняли, нібито відступ цей робиться навмисне, для того, щоб заманити червоних, а потім оточити їх і знищити. Дехто з татар-ців нишком почав збиратись виїжджати. Підгодовували волів і коней, ночами закопували в ями хліб, скрині з найціннішим майном. Гарматний гуркіт був ущух, але 5 вересня відновився з новою силою і тепер звучав уже виразно й грізно. Бої відбувались верст за сорок від Дону, в напрямі на північний схід від Татарського. Через день загриміло і вгору порічці на заході. Фронт безупинно посувався по Дону.
Іллівна знала про те, що більшість хуторян збираються відступати, і запропонувала Докійці виїхати. Вона була розгублена й збентежена і не знала, що їй робити з хазяйством, з домом : чи треба все це кидати та виїжджати разом з людьми, чи лишатися вдома. Перед від'їздом на фронт Пантелей Прокопович говорив про молотьбу, про зяблю, про худобу, але й словаі не сказав; про те, що їм робити, коли фронт наблизиться до Татарського. Про всяк випадок Іллівна вирішила так: відправити з кимнебудь з хутірських Докійку з дітьми і найціннішим майном, а самій лишатись, навіть у тому випадку, коли червоні займуть хутір.
В ніч проти 17 вересня несподівано з'явився додому Пантелей Прокопович. Він прийшов пішки спід Казанської станиці, змучений, злий. Відпочивши з півгодини, сів за стіл і почав їсти так, як Іллівна за все своє життя не бачила : піввідерний чавун пісного борщу наче за себе вилив, а потім накинувся на пшоняну кашу. Іллівна від здивування в долоні сплеснула:
— Господи, як же ти їси, Прокоповичу! Наче ти три дні не їв !
— А ти думала—їв, стара дурепо? Три дні якраз макового зерна в роті не було !
— Та що ж це, вас не годують там, чи що ?
— Чорти б їх так годували ! — муркочучи по — котячому з напханим ротом, відповів Пантелей Прокопович.— Що роздобудеш — те й стріскаєш, а я красти ще не вивчився. Це молодим добре, бо в них совісті й на сімак2 не лишилось... Бони за цю прокляту війну так руки на злодійстві набили, що я жахався — жахався, та й перестав. Все, що забачать — беруть, тягнуть, волочуть... Не війна, а страсть господня !..
— Ти б не одразу наїдався. Коли б тобі не завадило. Глянь, як ти роздувся, наче павук !
— Мовчи отам. Молока принеси, та більшенький глечик.
Іллівна аж заплакала, дивлячись на свого вкрай зголоднілого старого.
— Що ж ти, назовсім прийшов ? — спитала вона після того, як Пантелей Прокопович вдовольнився кашею.
— Там видно буде ...— ухильно відповів він.
— Вас, стариків, либонь пустили додому ?
— Нікого не пускали. Куди там пускати, коли червоні вже до Дону підпирають ? Я сам пішов.
— А не доведеться тобі відповідати за це ? — боязко спитала Іллівна.
— Піймають — може й відповідати доведеться.
— То це ти що — ховатись будеш?
— А ти думала, що на гульбища бігатиму, чи по гостях ходитиму ? Тьху, безклепка яка ! — Пантелей Прокопович сердито плюнув, але стара невгавала :
— Ой, лишенько ! Ще біди наживемо, якраз ще тягати тебе* зачнуть...
— Ну, вже краще нехай ловлять та в тюрму садовлять, ніж там по степу з гвинтівкою тинятись,— стомлено сказав Пантелей Прокопович.— Я їм не молоденький по сорок верст за день чухрати, окопи копати, в атаки бігати, та по землі повзати, та ховатись од куль. Чорт від них сховається! Мого сусіда з Кривої Річки цокнула' куля під ліву, лопатку — і ногою не дригнув. Воно втіхи мало в такому ділі.
Гвинтівку й підсумок з патронами старий одніс і сховав у половнику, а коли Іллівна спитала, де ж його сіряк,— похмуро й неохоче відповів :
— Прожив. Певніше сказати — покинув. Натиснули на нас за станицею Шумилинською так, що все покидали, тікали, як несамовиті. Там уже не до сіряка було... У декого кожушки були, і ті покидали. І на чорта він тобі здався, той сіряк, що ти про нього згадуєш ? Коли б хоч сіряк був добрий, а то так, злиденний...
Насправді сіряк був добрий, новий, але все, чого позбувався старий, за його словами, було нікудишнє. Така вже в нього завелась звичка потішати себе. Іллівна знала про це, а тому про якість сіряка й не сперечалась.
Вночі на сімейній нараді вирішили: Іллівні і Пантелеєві Прокоповичу з дітьми лишатись вдома до. останку, оберігати майно, змолочений хліб закопати, а Докійку парою старих волів вирядити з скринями до рідні, на Чир, в хутір Ла-тишев. .
Планам цим не судилося здійснитись цілком. Вранці випровадили Докійку, а опівдні в Татарський в'їхав каральний загін з сальських козаків — калмиків. Мабуть,— хтось із хуторян бачив, як Пантелей Прокопович пробирався додому; через годину після того, як каральний загін в'їхав у хутір, четверо калмиків прискакали до мелеховського базу. Пантелей Прокопович, забачивши верхівців, напрочуд швидко й спритно видряпався на горище ; гостей зустрічати вийшла Іллівна.