— Ну?
— Вона перед цим ходила до твоєї, до цеї... Оксана їй і розказала про все...
— Ага... так? — Григорій густо почервонів, опустив очі.
З кімнати він вийшов постарілий і блідий ; безгучно ворушачи синюватими тремтячими губами, сів до столу, довго пестив дітей, посадивши їх собі на коліна, потім дістав з підсумки сірий від пилу кусок цукру, розколов його на долоні ножем, винувато усміхнувся :
— От і весь гостинець вам... От який у вас батько ... Ну, біжіть на баз, кличте діда.
— На могилку підеш ? — спитала Іллівна.
— Колинебудь згодом... Мертві не ображаються... Як Мишко, Полюшка ? Нічого ?
— Першого дня дуже плакали, особливо Полюшка... А тепер — наче змовились, і не згадують про неї при нас, а цієї ночі чула — Мишко плакав нишком... Засунув голову під подушку, щоб його не чути було ... Я підійшла, питаю : "Ти чого, рідненький ? Може зо мною ляжеш ?" А він і каже : "Нічого, бабуню, це я, мабуть, уві сні..." Поговори з ними, пожалуй їх... Вчора вранці слухаю, говорять у сінях поміж себе. Полюшка й каже : "Вона вернеться до нас. Вона — молода,, а молоді назовсім не вмирають". Дурненькі ще, а серденька в них болять, як у великих... Ти ж голодний, мабуть ? Ось я тобі поставлю перекусити чогось, чого ж мовчиш ?
Григорій увійшов у кімнату. Наче вперше потрапив сюдщ він уважно оглянув стіни, спинив погляд на прибраному з підбитими подушками ліжку. На ньому вмерла Наталя, звідти останній раз чути було її голос ... Григорій уявив, як Наталя, прощалася з дітьми, як вона їх цілувала і, може, хрестила, і знову, як тоді, коли читав телеграму про її смерть, відчув-гострий, колючий біль у серці, глухий дзвін у вухах:
Кожна дрібниця в домі нагадувала про Наталю. Спогади про неї були невиводні й болючі. Григорій навіщось обійшов усі кімнати і квапливо вийшов, майже вибіг на ганок. Біль у серці ставав усе гарячіший. На лобі в нього виступив піт. Він зійшов з ганку, злякано притискаючи до лівого боку грудей долоню, подумав : "Видно — був кінь та з'їздився ..."
Докійка виводжувала по двору коня. Біля коморки кінь, напнувши повід, спинився, понюхав землю,— витягнувши шию і піднявши верхню губу, вишкірив жовті плити зубів, потім пирхнув і незграбно став підгинати передні ноги. Докійка потягла за повід, але кінь, не слухаючись, почав лягати.
— Не давай лягати ! — крикнув з конюшні Пантелей Прокопович.— Не бачиш — він осідланий ! Чому не розсідлала, дурепо чортова ?!
Неквапно, все ще прислухаючись до того, що робилось у нього в грудях, Григорій підійшов до коня, зняв сідло,— перемігши себе, усміхнувся Докійці:
— Покрикує батько ?
— Як і завжди,— усміхнулась на відповідь Докійка.
— Поводи ще трошки, сестро.
— Він уже висох, але нічого, поводжу.
— Покачатись дай йому, не перешкоджай.
— Ну — ну, братику ... Журишся ?
— А ти думала — як? — задихаючись, відповів Григорій.
Спонукана співчуттям, Докійка поцілувала його в плече і,
чогось збентежившись до сліз, швидко відвернулась, повела коня до скотинячого базу.
Григорій пішов до батька. Той старанно вигрібав гній з конюшні.
— Твоєму служивському приміщення готую.
— Чого ж не сказав ? Я б сам вичистив.
— От видумав ! Що я — немічний ? Я, брат, як та кремне-ва рушниця. Мені зносу не буде ! Ще стрибаю помаленьку. Завтра от думаю жито їхати косити. Ти надовго заскочив ?
— На місяць.
— Оце добре ! Поїдемо на поле ? В роботі воно тобі легше буде...
— Я вже й сам подумав про це.
Старий кинув вила, рукавом витер піт з обличчя, з потаємними нотками в голосі сказав :
— Ходімо до хати, пообідаєш. Від нього, від цього горя, нікуди не втечеш... Не втечеш і не сховаєшся. Мабуть, так...
Іллівна накрила на стіл, подала чистий рушник. І знов Григорій подумав: "Бувало, Наталя вгощала ..." Щоб не показати хвилювання, він швидко почав їсти. З почуттям вдячності глянув на батька, коли той приніс із комори заткнутий жмутком сіна глечик з самогоном.
— Пом'янемо покійницю, царство їй небесне,— твердо промовив Пантелей Прокопович.
Вони випили по склянці. Старий зараз же налив ще, зітхнув :
— За один рік двох у нас в сім'ї не стало ... Полюбила смерть нашу хату.
— Давай про де не говорити, батьку ! — попросив Григорій.
Він вихилив другу склянку за одним духом, довго жував
кусок в'яленої риби, все ждав, коли хміль ударить в голову, заглушить невідв'язні думки.
— Жита цього року хороші! А наш посів проти інших просто відмінний ! — похвалився Пантелей Прокопович. І в цій хвальковитості, і в тоні, яким було сказано, почув Григорій щось штучне, навмисне.
— А пшениця ?
— Пшениця? Трошки прихвачена, а так — нічого, пудів на тридцять п'ять, на сорок. Гарнівка, ой та й добряча ж вродила у людей, а нам, як на гріх, не довелось її посіяти. Але я не дуже жалкую ! В таку розруху куди його, хліб, дівати ? До Парамонова не повезеш, а в засіках не вдержиш. Як підійде фронт — товариші все виметуть, як вилижуть. Але ти не думай, у нас і без сьогорішнього врожаю років на два хліба вистачить. У нас, слава богу, і в засіках його по ніздрі, та й ще десь є ...— Старий лукаво підморгнув, сказав : — Спитай Дарку, скільки ми його приховали на чорний день ! Яму на твій зріст та на півтора обхвати повнісіньку нагатили! Нас це прокляте життя трохи прибіднило, а то ж ми теж хазяями були...— старий п'яно засміявся з свого жарту, але через деякий час поважно розгладив, бороду і вже діловито й серйозно сказав : — Може, ти про тещу щонебудь думаєш, то я тобі скажу так : її я не забув і нужді їхній поміг. Не встигла вона якось і натякнути, а я на другий день віз хліба, не мірявши, насипав і одвіз. Покійниця Наталя була дуже вдоволена, аж сльозою її пройняло, як дізналась про це... Давай, сину, по третій смикнемо ? Тільки в мене й радості лишилось, що ти !
— Що ж, давай,— погодився Григорій, підставляючи склянку.
В цей час до стола несміливо, боком підійшов Мишко1. Він видряпався до батька на коліна і, незграбно обнімаючи його за шию лівою рукою, міцно поцілував у губи.
— Ти що це, синок? — зворушено спитав Григорій, заглядаючи в затуманені слізьми дитячі очі, стримуючись, —щоб не дихнути в обличчя синка самогонним смородом.