Докійка накинула їй на ноги кожух, поправила з боків теплу ковдру. Наталя подякувала поглядом, потім покликала Іллівну, сказала:
— Сядьте біля мене, мамо, а ти, Докійко, і ти, Дарко, вийдіть на час, я хочу з одною мамою поговорити ... Вийшли вони ? — спитала Наталя, не розплющуючи очей.
— Вийшли.
— Батько не приїхав іще?
— Скоро приїде. Тобі гірше, чи що?
— Ні, однаково... Ось я що хотіла сказати... Я, мамо, помру скоро... Чує моє серце. Стільки з мене крові вийшло — страх! Ви скажіть Дарці, щоб вона, як затопить піч, поставила води чим більше... Ви самі обмийте мене, не хочу, щоб чужі...
— Наталю.! Опам'ятайся, любонько моя! Чого ти про смерть заговорила ? Бог дасть вичуняєш.
Слабким рухом руки Наталя попросила свекруху замовкнути, сказала :
— Ви мене не перебивайте... Мені вже й говорити важко, а я хочу сказати... Знов мені голова паморочиться... Я вам про воду сказала? А я, виходить, дужа... Капітонівна мені давно це зробила, після обіду, як тільки прийшла ... Вона, бідна, сама налякалась... Ой, багато крові з мене вийшло ... Аби до ранку дожити... Води чим більше нагрійте ... Хочу чистою бути, як помру... Мамуню, ви мене одягніть у зелену спідницю, в ту, що з прошвою на шлярці... Гриша любив, як я її надівала ... і в поплинову кофточку ... вона в скрині зверху, в правому кутку, під шалькою лежить... А дітей нехай заведуть, як я кончусь, до наших ... Ви б послали за матір'ю, нехай прийде зараз ... Мені вже треба прощатись... Прийміть спід мене. Мокре все...
Іллівна, підтримуючи Наталю під спину, витягла підстилку, насилу підсунула другу. Наталя встигла шепнути :
— На бік мене.. поверніть! — І ту ж мить знепритомніла.
У вікна глянув блакитний світанок. Докійка вимила дійницю, пішла на баз доїти корів. Іллівна відчинила вікно і в кімнату, пропахлу важким духом свіжої крові, запахом згорілого гасу, ринув підбадьорюючий, свіжий і різкий холодок літнього ранку. На підвіконник з вишневого листя вітер струсив сльозинки роси; залунали ранні голоси птиць, замукали корови, густо заляскав гарапником пастух.
Наталя опам'яталась, розплющила очі, кінчиком язика облизала сухі, знекровлені, жовті губи, попросила пити. Вона вже не питала ні про дітей, ні про матір'. Все відходило від неї і, як видно, назавжди.
Іллівна зачинила вікно, підійшла до ліжка. Як страшно змінилась Наталя за одну ніч ! Добу тому була вона, як молода яблуня в цвіту,— вродлива, здорова, дужа, а зараз лиця її були біліші за крейду, з обдонської гори, ніс загострився, губи втратили недавню яскраву свіжість, стали тонкі і, здавалось, насилу прикривали розкриті підківки зубів. Тільки очі Наталі зберегли колишній блиск, але вираз їх був уже інакший. Щось нове, незнайоме і лякаюче, проглядало в погляді Наталі, коли, вона зрідка, скоряючись якійсь незбагненній потребі, зводила синюваті повіки й обводила очима кімнату, на мить спиняючи їх на Іллівні...
Як сходило сонце, приїхав Пантелей Прокопович. Заспаний фельдшер, стомлений безсонними ночами та безконечною морокою з тифозними й раненими, потягаючись, виліз із тарантаса, взяв з сидіння згорток, пішов у дім. Він зняв на ганку брезентовий дощовик,— перехилившись через поручні, довго милив волосаті руки, спідлоба поглядаючи на Докійку, що зливала йому в пригорщу воду з глечика, і навіть два рази підморгнув їй. Потім увійшов у кімнату й хвилин десять пробув коло Наталі, спочатку виславши всіх з кімнати.
Пантелей Прокопович і Іллівна сиділи в кухні.
— Ну, що ? — шепотом спитав старий, як тільки вони вийшли з кімнати.
— Погано їй ...
— Це вона самочинно ?
— Сама надумала ...— ухилилась Іллівна від прямої відповіді.
— Гарячої води, скоро ! — наказав фельдшер, висунувши в двері скуйовджену голову.
Поки гріли воду, фельдшер вийшов у кухню. На німе запитання старого безнадійно махнув рукою.
' — До обіду відійде. Страшенна втрата крові. Нічого не можна зробити! Григорія Пантелейовича не сповістили?
Пантелей Прокопович, не відповідаючи, квапливо закульгав у сіни. Дарка бачила, як старий, зайшовши під повіткою за косарку і припавши головою до прикладка торішніх кізяків, гірко заридав ...
Фельдшер побув ще з півгодини, посидів на ганку, подрімав під промінням вранішнього сонця, потім, коли закипів самовар, знов пішов у кімнату, впорснув Наталі камфори, вийшов і попросив молока. Насилу притамовуючи позіхи, випив дві склянки, сказав :
— Ви мене одвезіть зараз. У мене в станиці хворі й ранені, та й бути мені тут нема чого. Ніщо не поможе. Я б з дорогою душею послужив Григорію Пантелейовичу, але кажу чесно : допомогти не можу. Наше діло маленьке — ми тільки хворих лікуємо, а мертвих воскрешати ще не навчились. А вашу молодичку так опорядили, що їй і жити ні з чим... Матка порвана, просто живого місця нема. Як видно, залізним гачком стара орудувала. Темнота наша, нічого не вдієш !
Пантелей Прокопович підкинув у тарантас сіна, сказав Дарці:
— Ти одвезеш. Не забудь кобилу напоїти, як з'їдеш до Дону.
Він хотів був дати фельдшерові грошей, але той рішуче відмовився, присоромив старого :
— Совісно тобі, Пантелею Прокоповичу, й говорити про де. Свої люди, а ти з грішми лізеш. Ні — ні, і близько не підходь з ними ! Чим віддячити ? Про де й говорити нема чого ! Якби я її, невістку вашу, та на ноги поставив — тоді інша річ.
Вранці, годині о шостій, Наталі стало набагато легше. Вона попросила вмитись, зачесала волосся перед дзеркалом, яке держала Докійка, і, оглядаючи рідних якось по — новому сяючими очима, трудно усміхнулась :
— Ну, тепер я буду поправлятись! А я вже злякалась... Думала — по всьому, кінець... Та чого це діти так довго сплять ? Піди, глянь, Докійко, чи не прокинулись вони ?
Прийшла Луківна з Грипашкою. Стара заплакала, глянувши на дочку, але Наталя схвильовано й швидко заговорилаї:
— Чого ви, мамуню, плачете? Не так уже мені погано... Ви ж не ховати мене прийшли ? Ну, справді, чого ви плачете ?
Грипашка непомітно штовхнула матір, і та, догадавшись, хутко витерла очі, заспокійливо сказала :
— Що ти, доню, це я так, здуру сльозу пустила. Серце защеміло, як глянула на тебе... Дуже ти змінилась...
Легкий рум'янець проступив на щоках Наталі, коли вона почула мишків голос і сміх Полюшки.