піщаного суглинку, що розсипались на горох, зрідка випростувалась, Щоб перепочити, витерти піт з обличчя, й. напитись..
По синьому небу пливли й танули пошматовані вітром білі хмари. Сонячне проміння палило розпечену землю. Зі сходу надходив дощ. Не підводячи голови, Наталя спиною відчу-йала, коли набігала хмарка і заступала сонце ; на мить ставало прохолодніше, на буру землю, що пашіла жаром, на розгалужені кавунячі батоги, на високі стебла соняшників швидко набігала сіра тінь. Вона вкривала розкинуті по косогору баштани, розімлілі й полеглі від спеки трави, кущі глоду й терну з понурим, забрудненим птичим послідом листям. Дзвінкіше дзвенів надсадний перепелиний крик, виразніше лунав милий спів жайворонків, і навіть вітер, що ворушив теплі трави, здавався не таким гарячим. А потім сонце навскіс пронизувало сліпучо — білий окрайок хмарки, що пливла на захід, і, визволившись, знову кидало на землю золоті, сяючі потоки світла. Десь далеко — далеко, по голубих відногах обдонських гір ще гасала і плямила землю тінь, що супроводила хмару., а на баштанах уже панував янтарно — жовтий полудень, тремтіло, переливалось на горизонті текуче марево, задушливо пахла земля і — зрощені нею трави.
Опівдні Наталя сходила до викопаного в яру колодязя, принесла глек крижаної джерельної води. Вони з Іллівною напились, помили руки, сіли на пригріві обідати. Іллівна на розстеленому фартусі акуратно порізала хліб, дістала з торби ложки, миску, спід кофти вийняла схований від сонця вузькогорлий глечик з кислим молоком.
Наталя їла неохоче, і свекруха спитала :
— Давно я помічаю, що ти не така стала... Чи з Григорієм у вас щось трапилось?
У Наталі плаксиво затремтіли порепані губи.
— Він, мамо, з Оксаною живе.
— А ... звідки ж ти знаєш ?
— Я вчора в Оксани була.
— І вона, падлюка, призналась ?
— Призналась.
Іллівна помовчала, роздумуючи. На зморшкуватому обличчі її, по кутках губ залягли строгі складки.
— Може, вона вихваляється, проклята ?
— Ні, мамо, це правда, чого там...
— Не догляділа ти його ...— обережно сказала стара.— З такого чоловіка очей треба не спускати.
— Та хіба доглядиш ? Я на його совість покладалась... Невже його треба було до моєї спідниці прив'язувати ? — Наталя гірко усміхнулась, ледве чутно додала: — Він не Мишко, щоб його стримувати. Вже наполовину посивів, а старого не забуває ...
Іллівна вимила й витерла ложки, ополоскала миску, прибрала посуд у торбу і тільки тоді спитала :
— Оце й уся біда ?
— Яка бо ви, мамо... І цієї біди досить, щоб білий світ став немилий !
— І що ж ти надумала ?
— А що ж інше надумаєш ? Заберу дітей і піду до своїх. Більше жити з ним не буду. Нехай бере її до себе, живе з нею ... Намучилась я і так доволі.
— Замолоду і я так думала,— зітхнувши, сказала Іллівна.— Мій теж був жеребець не абиякий. Скільки я горя від нього витерпіла, то й не розкажеш. Тільки піти від рідного чоловіка нелегко, та й нема чого. Помізкуй — сама побачиш. Та й діточок від батька забирати, як же це? Ні, це ти дарма балакаєш. І не думай про це, забороняю !
— Ні, мамо, жити я з ним не буду, і слів не тратьте.
— Як же це мені слів не тратити ? — обурилась Іллівна.— Та ти мені що — не рідна, чи як ? Жалко мені вас, проклятих, чи ні ?' І ти мені, матері, старій, такі слова говориш ? Сказано тобі: викинь з голови, значить — і все. Бач, вигадала : піду з дому! А куди прийдеш ? А кому ти з своїх потрібна ? Батька нема, хату спалили, мати сама під чужим тином за спасибі житиме, і ти туди приткнешся та внуків моїх за собою потягнеш ? Ні, люба моя, не вийде твоє діло! Приїде Гриша, тоді побачимо', що з ним робити, а зараз ти мені й не говори про це, забороняю, і слухати не буду !
Все, що так довго нагромаджувалось у Наталі на серці, раптом прорвалось в судорожному нападі ридання. Вона, застогнавши, зірвала з голови хустку, впала на суху, непривітну землю і, припадаючи до неї грудьми, ридала без сліз.
Іллівна — ця мудра і мужня старуха — і з місця не рушила. Вона ретельно загорнула в кофту глечик з рештками молока, поставила його в холодок, потім налила в миску води, підійшла й сіла поруч з Наталею. Вона знала, що такому горю словами не зарадиш; знала й те, що — краще сльози, ніж сухі очі і твердо стиснені губи. Давши Наталі виплакатись, Іллівна поклала свою зашкарублу від роботи руку на голову невістки,— гладячи чорне, лискуче волосся, суворо сказала :
— Ну, годі! Всіх сліз не виплачеш, залиши й на другий раз. На ось, напийся води.
Наталя втихла. Лише зрідка піднімались її плечі та по тілу пробігав дрібний дрож. Несподівано вона схопилась, відштовхнула Іллівну, що подавала їй миску з водою, і, обернувшись обличчям на схід, склавши, як на молитву, мокрі від сліз долоні, скоромовкою, захлинаючись, прокричала :
— Господи ! Всю душу мою він вимотав1. Нема більше сили
тай жити! Господи, покарай його, проклятого! Побий його там на смерть! Щоб більше не жив він, не мучив мене !..
Чорна хмара, клубочачись, повзла зі сходу. Глухо гуркотів грім. Пронизуючи круті хмарні вершини, звиваючись, перебігала по небу палючо — біла блискавка. Вітер хилив на захід шумлячі трави, ніс із шляху гіркий порох, майже до землі нахиляв обважнілі від насіння головки соняшників.
Вітер метляв розпатлане волосся Наталі, сушив її мокре обличчя, обвивав коло ніг широкий поділ буденної сіррї спідниці.
Кілька секунд Іллівна з забобонним жахом дивилась на невістку. На фоні грозової хмари, що заступила півнеба, вона здавалась їй незнаною і страшною.
Нестримно надходив дощ. Передгрозова тиша стояла недовго. Косо знижуючись, тривожно заскиглив кібець, востаннє свиснув біля нори ховрашок, густий вітер ударив в обличчя Іллівни дрібним піщаним пилом, завиваючи, полетів по степу. Стара насилу звелась на ноги. Обличчя її було смертельно бліде, коли вона крізь гуркіт близької бурі глухо крикнула :
— Опам'ятайся ! Бог з тобою ! Кому ти смерті просиш ?!
— Господи, скарай його ! Господи, покарай ! — вигукувала Наталя, втупивши збожеволілі очі туди, де велично й дико громадились хмари, здиблені вітром, осяювані сліпучими спалахами блискавок.
Над степом з сухим тріскотом ударив грім. Пойнята страхом, Іллівна перехрестилась, непевною ходою підійшла до Наталі, схопила її за плече.