Жорстокість, властива митьковій натурі з дитинства, в каральному загоні не тільки знайшла собі гідне застосування, але й, нічим не стримувана, дивовижно зросла. Маючи 4
стосунки за родом своєї служби з усіма покидьками офіцерства, що сходились у загін,— з кокаіністами, гвалтівниками, грабіжниками та іншими інтелігентними мерзотниками,— Митько охоче, з селянською старанністю, засвоював усе те, чого вони його в своїй ненависті до червоних учили, і без особливих труднощів перевершував учителів. Там, де стомлений від крові й чужих страждань неврастенік — офіцер не витримував,— Митько тільки мружив свої жовті, дрібного іскрою покраплені ОЧІ Й ДІЛО ДОВОДИВ' до кінця.
Таким став Митько, потрапивши з козачої частини на легкий хліб —в каральний загін військового старшини Пряніш-нікова.
Заявившись у хутір, він бундючно, ледве відповідаючи на поклони жінок, повільно проїхав до свого обійстя. Біля на-півобгорілих задимлених воріт зліз з коня, віддав повіддя калмикові,— широко розставляючи ноги, пішов у подвір'я. В супроводі Силантія мовчки обійшов навколо фундаменту, кінчиком нагайки торкнув стоплену під час пожежі, виблискуючу бірюзою грудочку скла, сказав охриплим від хвилювання голосом :
— Спалили... А курінь був багатий ! Перший в хуторі. Наш хуторський .спалив, Мишко Кошовий. Він же й діда вбив. Отак то, Силантію Петровичу, довелось провідати рідне попелище...
— Аз цих Кошових є хтонебудь дома ? — швидко спитав той.
— Мабуть, є. Та ми побачимось з ними... А зараз поїдемо до наших сватів.
По дорозі до Мелехових Митько спитав у невістки Бога-тирьова, що стрілась йому на дорозі:
— Мамаша моя вернулась зза Дону ?
— Мабуть, не вернулась ще, Митрій Миронович.
— А сват Мелехов дома ?
— Старий тобто?
— Еге.
Старий дома, словом — вся сім'я дома, опріч Григорія. Петра ж убили зимою, чув ?
Митько кивнув головою і погнав коня риссю.
Він їхав безлюдною вулицею, і в жовтих котячих очах його, пересичених і холодних, не було й сліду недавньої схвильованої жвавості. Під'їжджаючи до базу Мелехових і ні до кого з супутників не звертаючись зокрема, неголосно сказав:
— Отак то зустрічає рідний хутір ! Пообідати, і то треба до рідні їхати ... Ну — ну, ще потягаємось ...
Пантелей Прокопович лагодив4 під повіткою лобогрійку.
Забачивши кінних і впізнавши серед них Коршунова, пішов до воріт.
— Просимо завітати,— привітно сказав він, відчиняючи хвіртку.— Гостям раді! З прибуттям !
— Здрастуй, свате ! Живий — здоровий ?
— Слава богу, покищо нічого. Та ти вже, либонь, офіцером став ?
— А ти думав, тільки твоїм синам білі погони носити ? — самовдоволено сказав Митько, подаючи старому довгу жилаву руку.
— Мої до них не дуже охочі були,— з усмішкою відповів Пантелей Прокопович і пішов уперед, щоб показати місце, куди поставити коней.
Гостинна Іллівна дала гостям пообідати, а вже потім почались розмови. Митько докладно випитував усе про свою сім'ю і був мовчазний, нічим не виявляв ні журби, ні гніву. Ніби мимохідь спитав, чи лишився в хуторі хтонебудь з сім'ї Мишка Кошового, і, дізнавшись, що дома лишилась мишкова мати з дітьми, коротко й непомітно для інших підморгнув Силантієві.
Гості незабаром почали збиратись. Випроводжаючи їх, Пантелей Прокопович спитав:
—1 Довго думаєш гостювати в хуторі ?
— Та так, днів зо два, зо три.
— З матір'ю бачитимешся ?
— А це як доведеться.
— Ну, а зараз далеко виїжджаєш ?
— Так... Побачусь з деякими хутірськими... Ми скоро прибудемо.
Митько1 з своїми супутниками не встиг ще повернутись до Мелехових, а по хуторі вже покотилась чутка: "Коршунов! з калмиками приїхав, всю сім'ю Кошового вирізали!"
Пантелей Прокопович, який нічого не чув, тількищо прийшов з кузні з косогоном і знову зібрався був налагоджувати лобогрійку, але його покликала Іллівна :
— Іди но сюди, Прокоповичу! Та швидше!
В голосі .старої прозвучали нотки неприхованої тривоги, і здивований Пантелей Прокопович зараз же попрямував до хати.
Заплакана, бліда Наталя стояла біля печі, Іллівна показала очима на анікушчину жінку, глухо спитала:
— Чув новину, старий ?
"Ой, з Григорієм щось... Сохрани і помилуй!" — обпекла Пантелея Прокоповича здогадка. Він зблід і, боячись та лютуючи, що ніхто нічого не каже, крикнув:
— Швидше розказуйте, будь ви прокляті!.. Ну, що сталося ? З Григорієм?..— І, немов' знесилившись від крику, СІВ-на лаву, погладжуючи тремтячі ноги.
Докійка перша зміркувала, що батько боїться лихих звісток прв Григорія, швидко сказала :
— Ні, тату, це не про Гришу звістка. Дмитро Кошових побив.
— Тобто як побив ? —Пантелбєві Прокоповичу зразу відлягло від серця, і, ще не розуміючи, що означають сказані Докійкою слова, він знову перепитав : — Кошових ? Дмитро ?
Анікушчина жінка, що прибігла з новинами, збиваючись,, почала розказувати:
— Ходила я, дядечку, теляти шукати, і от іду повз Кошових, а Дмитро і з ним ще двоє служивих під'їхали до базу і пішли в хату. Я і думаю : теля далі як за вітряк не зайде, черга пасти телят була...
— Та на чорта мені твоє теля! — гнівно перебив Пантелей Прокопович.
— ... І пішли вони до хати,— захлинаючись, говорила далі жінка,— а я стою, жду. "Не з добром, думаю, вони сюди приїхали". І почався там крик, і чути —б'ють. Налякалась я на смерть, хотіла втікати, та тільки одійшла від тину, чую — тупотять ззаду; оглянулась, а це Дмитро ваш накинув старій волоку на шию і волоче її по землі, просто як собаку, прости господи ! Підтягнув її до сарая, вона, сердешна,, й голосу не одведе, мабуть, уже без пам'яті була ; калмик, який з ним був, стрибнув на переруб... Дивлюсь — Дмитро кінець волоки йому кинув і кричить: "Підтягни і зав'язуй вузлом!" Ой, страху ж я набралась! На моїх очай і задушили нещасну стару, а потім посідали на коней і поїхали-провулком, мабуть, до правління. В хату я побоялась зайти ... А бачила, як із сіней, просто спід дверей, кров на приступки, текла. Не дай і не приведи господи ще раз таке страхіття побачити !
— Добрих гостей нам бог послав ! — допитливо дивлячись на старого, сказала Іллівна.
Пантелей Прокопович, страшенно хвилюючись, вислухав, оповідання і, не сказавши й слова, зараз же вийшов у сіни.