Тихий Дін. Книга четверта

Сторінка 125 з 136

Михайло Шолохов

— Зброї його не знайдемо. Ти забрав ? Та прокинься ж ти, Мелехов !

— Ну, я. А в чому річ ?

Фомін мовчки одійшов. Григорій устав, обтрусив шинель. Чумаков неподалік готував сніданок: він сполоснув єдину в таборі миску,— притуливши до грудей буханець хліба, одрізав чотири однакових скибки, налив з глечика в миску молока і, розкришивши грудку круто звареної пшоняної каші, глянув на Григорія.

— Довго ти, Мелехов, зорюєш сьогодні. Дивись, де вже сонце!

— У кого совість чиста, той завжди добре спить,— сказав Стерлядніков,. витираючи об полу шинелі чисто вимиті дерев'яні ложки.— А от Капарін цілу ніченьку не спав, усе перевертався...

Фомін, мовчки усміхаючись, дивився на Григорія.

— Сідайте снідати, розбійнички !—запропонував Чумаков.

Він перший зачерпнув ложкою молока, відкусив зразу

півскибки хліба. Григорій узяв свою ложку,— уважно оглядаючи всіх, спитав :

— Капарін де ?

Фомін і Стерлядніков мовчки їли, Чумаков пильно дивився на Григорія і теж мовчав.

. — Капаріна куди поділи? — спитав Григорій, невиразно догадуючись про те, що сталося вночі.

— Капарін тепер далеко,— спокійно усміхаючись, відповів Чумаков.— Він у Ростов поплив. Тепер, мабуть, уже біля Усть —Хопра гойдається... Он його кожушина висить, подивись.

— Справді вбили ? — спитав Григорій, мигцем глянувши на капарінський кожушок.

Про це можна було б і не питати. І так все було ясно, але він чомусь спитав.

Йому відповіли не зразу, і він повторив запитання.

— Ну, ясна річ, убили,— сказав Чумаков і прикрив віями сірі, по — жіночому гарні, очі.— Я вбив. Така вже в мене посада — убивати людей.

Григорій уважно подивився на нього. Смугле, рум'яне і чисте обличчя Чумакова було спокійне і навіть веселе. Білясті, з золотавим полиском вуси чітко вирізнялись на засмаглому обличчі, відтіняючи темні брови й зачесане назад волосся. Він був по — справжньому вродливий і скромний на вигляд, цей заслужений кат фомінівської банди... Він поклав на брезент ложку, тильним боком долоні витер вуса, сказав :

— Дякуй Якову Юхимовичу, Мелехов. Це він врятував твою душеньку, а то б і ти оце вкупі з Капаріним у Дону плавав ...

— Це ж за що ?

Чумаков повільно, роздільно заговорив :

— Капарін, видно, здаватись захотів, з тобою вчора про щось довго розмовляв.. Ну, ми з Яковом Юхимовичем і надумали прибрати його від гріха. Можна йому все розказувати ?— Чумаков запитливо подивився на "Фоміна.

Той ствердливо хитнув головою, і Чумаков, з хрускотом роздрібнюючи зубами нерозварене пшоно, говорив далі:

— Наготував я звечора дубову поліняку, та й кажу Якову Юхимовичу: "Я їх обох, і Капаріна і Мелехова, вночі порішу". А він каже : "Капаріна кінчай, а Мелехова не треба". На тому й погодились. Підстеріг я, коли Капарін заснув, чую — і ти спиш, хропеш собі. Ну, підповз і торохнув полінякою по голові. Навіть ніжками наш штаб — капітан не дригнув ! Так солоденько потягнувся — і скінчив жисть ... Потихеньку обшукали його, потім узяли за ноги й за руки, донесли до берега, стягли чоботи, френчик, кожушка — і в воду його. А ти собі спиш, сном — духом нічого не знаєш... Близько від тебе, Мелехов, смерть цієї ночі стояла ! В головах вона в тебе стояла. Хоч Яків Юхимович і сказав, що тебе чіпати не треба, а я думаю : "Про що вони вдень могли балакати ? Погане ж діло, коли двоє з п'ятьох починають на віддалі триматись, секрети розводити..." Підкрався я до тебе, і вже хотів тебе рубонути з протягом, а то думаю — удар його полінякою, а він, чорт, здоровий на силу, схопиться й почне стріляти, якщо не приголомшу відразу... Ну, Фомін знов мені все діло перебив. Підійшов і шепче : "Не чіпай, він наш чоловік, йому можна вірити". Те та се, а тут незрозуміло нам стало — куди капарінська зброя поділась ? Так і одійшов я від тебе. Ну, й міцно ж ти спав, біди не почував!

Григорій спокійно сказав :

— І даремно вбив би, Дурню ! Я в змові з Капаріним не був.

— А чого ж це зброя його в тебе опинилася ?

Григорій усміхнувся.

— Яв нього пістолети ще вдень одібрав,' а затвор увечері вийняв, під сідельний пітник сховав.

Він розказав про вчорашню розмову з Капаріним і про його пропозицію.

Фомін незадоволено спитав :

— Чому ж ти вчора про, це не сказав ?

— Пожалів його, чорта слинявого,— одверто признався Григорій.

— Ой, Мелехов, Мелехов ! — вигукнув щиро здивований Чумаков.— Ти жалість туди ж клади, куди затвор від капа-рінської гвинтівки поклав. Під пітник ховай її, а то вона тебе до добра не доведе !

— Ти мене не вчи. Стільки, скільки ти, і я знаю,— холодно сказав Григорій.

— Нащо мені тебе вчити ? А от коли б уночі, через цю твою жалість, ні за що, ні про що на той світ тебе відправив,— тоді як ?

— Туди й дорога була б,— подумавши, тихо відповів Григорій. І більше для себе, ніж для інших, додав : — Це на яву смерть живому приймати страшно, а під час сну вона, мабуть, легка ...

XV

В кінці квітня вночі вони переправились на баркасі через Дон. В Рубіжному коло берега їх ждав молодий козак з хутора Нижнє — Кривського Кошелєв Олександр.

— Яз вами, Якове Юхимовичу. Остогидло вдома проживати,— сказав він, здоровкаючись з Фоміним.

Фомін штовхнув Григорія ліктем, шепнув :

— Бачиш ? Я ж казав ... Не встигли перебратися з острова, а народ уже — ось він ! Це — мій знайомий, бойовий козачина. Гарна прикмета! Значить, діло буде!

По голосу чути було, що Фомін задоволено усміхався. Він явно радів з того, що з'явився новий співучасник. Вдала переправа і те, що зразу ж до них приєднався ще один чоловік,— все це підбадьорювало його і окриляло новими сподіванками.

— Та в тебе, крім гвинтівки з наганом, і шабля, і бінокль ? — задоволено говорив він, розглядаючи, обмацуючи в темряві озброєння Кошелева.— Оце — козак ! Зразу видно, що справжній козак, без домішки.

Двоюрідний брат Фоміна під'їхав до берега на запряженій у віз крихітній конячині.

— Кладіть на віз сідла,— впівголоса сказав вій.— Та поспішайте, ради Христа, а то й час не ранній, та й дорога нам не близька...

Він хвилювався, підганяв Фоміна, а той, перебравшись з острова і відчувши під ногами тверду землю рідного хутора, вже був не від того, щоб і додому заглянути на годинку, і провідати знайомих хуторян...