Тихий Дін. Книга четверта

Сторінка 117 з 136

Михайло Шолохов

— Мабуть, зараз поїдете попід хати, старцювати ?

— У них шаблі. Вони не питаючись почнуть курам голови

рубати! —

— Як це — хліба не возити ? Сьогодні ви тут, а взавтра вас і з собаками не знайдеш, а нам відповідати ?

— Не дамо вам наших чоловіків ! Воюйте самі!

І багато іншого з великої люті вигукували жінки, що зневірились за роки війни в усьому, боялися нової війни і з упертістю розпачу чіплялися за своїх чоловіків.

Фомін байдуже вислухував їх безладні вигуки. Він знаву чого вони варті. Діждавшись тиші, він звертався до козаків. І тоді коротко й розважливо ті відповідали :

— Не приневолюйте нас, товаришу Фомін, навоювались ми. вдосталь.

— Пробували, повставали в дев'ятнадцятому році!

— Нема з чим повставати, і нема чого! Покищо нема! потреби.

— Пора надходить — сіяти треба, а не воювати.

Одного разу з задніх рядів хтось гукнув :

— Медом тепер мажеш ! А де ти був у дев'ятнадцятому році, коли ми повставали ? Пізно ти, Фомін, нагадався!

Григорій бачив, як ФомІн змінився на обличчі, але все таки стримався і нічого1 не сказав на відповідь.

Перший тиждень Фомін взагалі досить спокійно вислухував на зборах заперечення козаків, їх короткі відмовлення підтримувати його виступи, навіть жіночі крики й лайка не порушували його душевної рівноваги. "Нічого, ми їх переконаємо !" — самовпевнено говорив він, усміхаючись у вуса, але, впевнившись у тому, що основна маса козачого населення ставиться до нього негативно,— він круто змінив своє ставлення до виступаючих на зборах. Говорив він уже не злазячи з сідла, і не так умовляв, як погрожував. Але наслідки лишались ті самі: козаки, на яких він сподівався спертися, мовчки вислухували його промову і так само мовчки починали розходитись.

На одному з хуторів після його промови виступила з словом на відповідь козачка. Великого зросту, огрядна і широка в кості вдова говорила майже чоловічим басом і по — чоловічому широко й різко вимахувала руками. Широке, покопане віспою обличчя її було сповнене злої рішучості, великі вивернуті губи весь час кривились і презирливо усміхались. Тикаючи червоною пухлявою рукою вбік Фоміна, що кам'яно застиг у сідлі, вона наче випльовувала в'їдливі слова:

— Ти чого баламутиш тут ? Куди ти наших козаків хочеш пхнути, в яку яму ? Мало ця проклята війна в нас жінок повдовила ? Мало діток посиротила ? Нову біду на наші голови накликаєш ? І що де цар — визволитель такий об'явився з хутора Рубіжного ? Ти б удома лад дав, розруху знищив, а потім би й нас учив, як жити і яку власть приймати, а яку не треба ! А то в тебе в самого вдома жінка з хомута не вилазить, знаємо певно! А ти вуса розпушив, роз'їжджаєш на конику, народ баламутиш. У тебе в самого в хазяйстві— якби вітер хати не підпирав, вона давно б упала. Вчитель знайшовся! Чого ж ти мовчиш, руде мурло, чи я неправду кажу ?

В юрбі зашелестів тихий смішок. Зашелестів, як вітер, і вщух. Ліва рука Фоміна, що лежала на луді сідла, поволі перебирала повіддя, обличчя темніло від стримуваного гніву, але він мовчав, шукав думкою гідного виходу з цього становища.

— І що ж це воно за власть твоя, що ти закликаєш її підтримувати ? — настирливо вела своєї розлючена жінка.

Вона взялась у боки й повільно йшла до Фоміна, вихитуючи широчезними стегнами. Перед нею розступались козаки, ховаючи усмішки, опустивши усміхнені очі. Еони звільняли коло, наче для танцю, оступались, штовхали один одного....

Твоя влада без тебе на землі не залишиться,— низьким басом говорила вдова.— Вона слідом за тобою волочиться й більш як годину в одному місці не живе! "Сьогодні на коні верхом, а завтра в болоті Пахом" — он хто ти такий, і влада твоя така сама !

Фомін з силою стиснув ногами боки коня, рушив ним в юрбу. Люди метнулися на всі боки. В широкому колі залишилась тільки удова. Вона бувала в бувальцях і тому спокійно дивилась' на вискалену морду фомінівського коня, на бліде від шаленства обличчя вершника.

. Наїжджаючи на неї конем, Фомін високо підняв; нагайку.

— Цить, рябе стерво !.. Ти чого тут агітацію розводиш ?!.

Просто над головою безстрашної козачки висіла задерта

вгору, вискалена кінська морда. З вудил злетів блідозелений згусток піни, впав на чорну удовину хустку, з неї — на .щоку. Удова змахнула його рукою, ступила крок назад.

— Тобі можна говорити, а нам не можна? — крикнула вона, дивлячись на Фоміна круглими, блискаючими від злості очима.

Фомін не вдарив1 її. Потрясаючи нагайкою, він загорлав:

— Зараза більшовицька ! Я з тебе дурощі виб'ю ! От накажу закотити тобі спідницю та всипати шомполів, тоді враз порозумнішаєш !

Удова ступила ще два кроки назад і, несподівано обернувшись до Фоміна спиною, низько нагнулась, підняла спідницю.

— А цього ти не бачив, Аніко — воїне ? — гукнула вона і, випроставшись дивовижно швидко, знов стала обличчям до Фоміна.— Мене ?! Бити ?! В носі в тебе не кругло !..

Фомін розлючено плюнув, натягнув поводи, стримуючи коня, що поточився назад.

— Закрийся, кобило нежеребна ! Рада, що на тобі м'яса багато ? — голосно сказав він і повернув коня, марно намагаючись зберегти на обличчі суворий вираз.

Глухий притамований регіт зазвучав у натовпі. Один, з фо-мінівців, рятуючи зганьблену честь свого командира, підбіг до вдови, замахнувся прикладом карабіна, але здоровенний козак, зростом на дві голови вищий за нього, затулив жінку широким плечем, тихо, але промовисто сказав :

— Не чіпай !

І ще троє хуторян швидко підійшли і відтиснули вдову назад. Один з них — молодий, чубатий, шепнув фомінівцю :

— Чого заміряєшся, ну ? Жінку побити немудро,— ти своє молодецтво он там, на пагорку, покажи, а поза городи їздити всі ми завзяті...

' Фомін кроком од'їхав до плоту, підвівся на стременах.

— Козаки ! Подумайте добре ! — крикнув він, звертаючись до юрби, що повільно розходилась.— Зараз по — доброму просимо, а через тиждень повернемось — інакше говоритимемо !

Він чомусь повеселів і, сміючись, стримуючи коня, що танцював на одному місці, кричав:

— Ми не з полохливих ! Нас цими бабськими... (далі — кілька нецензурних виразів) не налякаєте ! Ми бачили і рябих, і всяких ! Приїдемо, і коли ніхто з вас добровільно не впишеться в наш загін — силою мобілізуємо всіх молодих козаків. Так і знайте! Нам з вами панькатись і заглядати вам у вічі ніколи !