Сліпий. Не знаю, якими гріхами прогнівив я господа бога, що він мене змалечку затемнив. Зроду не бачив я сонця. Яке воно... І трав, і дерев, і птахів — теж не бачив.
Жебрачка. Ав тебе очі ясні, ясні...
Сліпий. Може, сьогодні сподоблюсь... Може, й для мене станеться чудо господнє, як для тієї дівчини...
Чути святкові дзвони. Жебраки хрестяться. Ліворуч і праворуч входять
прочани.
Улита (зазираючи в церкву). Несуть... Несуть пречисту... Молітеся, люди! Славте чудотворну!
Виразнішим стає чернечий хор. Розчиняються навстіж двері. Чоловіки на паперті скидають шапки. З церкви виносять чудотворну, за нею йдуть у святкових ризах епіскоп Ф е о к т н с т, священики, ігуменя Іліодора, Ангеліна, Арсені я, старі й молоді черниці, прочани. При появі чудотворної всі
хрестяться.
Є п і с к о п. ...Яко звезда многосветлая взыде и преславно от востока к западу прийде твой пречистый образ, богоневестная... Радуйся, дево, мира спасение.
Богиня. Премудрость!
Хор (співає). Радуйся, надежда наша, богородице чистая, радуйся! Рождшая отчее сияние, радуйся. Благословенная, чистая, пречистая дево, едина всепетая, радуйся!
Чути жіночий тривожний голос за сценою: "Дайте дорогу, люди! Дайте дорогу!" Вводять біснувату молоду жінку. Зупинившись, вона дивиться на ікону, починає реготати. Сміх переходить в ридання і крик.
Біснувата. Мене Митрофан не вигнав, а послав до неї, чиє ім'я страшно вимовити.
Голоси. Нехай прикладеться до ікони.
— Вона боїться чудотворної.
— Не вона, а біс, що в неї вселився.
— Треба силоміць її підвести до пречистої. Біснувата. Мене Митрофан не вигнав, а послав до неї..,
Це мара... Геть з моїх очей! Геть, бо скоро світатиме... Кукурі-ку-у-у!
Жінка. Люди! Допоможіть! Біснувата. Ку-ку-ріку-у!..
З натовпу виходять двоє дужих парубків, мовчки беруть хвору за
руки, тягнуть до ікони.
Савка. Дядьку Степане, а чого вона кукурікає? Степан. Хвороба така в неї... Крикливиця. Біснувата. Не хочу я... Не хочу! (Сміється й ридає). Голоси. Нагніть їй голову!
— Хай поцілує ікону.
Один з парубків нагинає так, що біснувата мліє й повисає на дужих руках.
її виносять.
Є п і с к о п. Песньми и пении духовными сей святый день со всеми притекающими празднуем светло. Радуйся, дево пречистая.
Богиня. Премудрость.
Хор (співає). Тихое пристанище обитель твоя, богоневесто, явися всех с верою притекающих, имущи в себе пречестную твою икону, всем неоскудно благодать подающую.
Віруючі прикладаються до ікони.
Сліпий. Дайте й мені... дайте, люди, дотовпитись до чудотворної.
Андрон починає дзвонити, мов на Великдень, у всі дзвони, але враз обриває.
Іліодора (зорить на дзвіницю). Чому замовк? Піди, Ан-геліно, скажи йому...
Чути удари одного дзвона, часті, тривожні, на сполох.
Що з ним трапилось?
А н г е л і н а. Пожежа! Гляньте!
Сліпий. Люди! Христом-богом благаю вас, дайте мені прикластися до чудотворної.
Савка. Хто міг таке зробити? Розгоряється дужче. Бачите, дядьку Степане?
Степан. Бачу.
Є п і с к о п. Преподобна ігуменіє Іліодоро, що будемо робити?
Іліодора. Продовжувати свято. Монастирська пожежна, напевне, вже туди помчала.
Голоси. Ведуть... Дивіться, когось ведуть.
— Піймали палія.
— Розступіться, людиі
Затихає дзвін. Дві черниці вводять жінку, закутану в чорну шаль.
І л і о д о р а. Ти підпалила? (Зриває з неї шаль. Здивовано). Людмила?
Людмила (до черниць, які тримають її за руш). Пустіть! Нікуди не втікатиму.
Іліодора. На святу обитель підняла руку?
Людмила (не відповідаючи ігумені, когось шукає. Знайшла. Зустрілись поглядами). Не відвертайся, отче Сергію! Не відвертайся. В очі мені глянь! За тебе кару приймала, і моє життя тепер покалічене... Душа моя затьмарена сльозами й горем.
Отець Сергій. Не розумію... Як можна... у таке свято...
Людмила. Тебе жаліла, а ти, отче Сергію, собі іншу знайшов, молодшу, гарнішу...
Отець Сергій. Вона збожеволіла... Сама не розуміє, що говорить. Одведіть її від храму господнього, щоб не осквернила день Тіхвінської чудотворної.
Людмила (злісно сміється). Чудотворної? А вона, чудотворна, зглянулась наді мною, коли мене, як собаку, вигнали в ніч у хуртовину?..
Манефа. Що заслужила, те й одержала, блуднице! І не час нам тут з тобою про таке говорити. Беріть її!
Людмила. Тобі, Манефо, сплатила я сповна... Дивись! То ж горить твій корпус.
Манефа. Справді, мій! Сестри, черниці, рятуйте... Ря-ту-у-у... (Вибігає).
Іліодора (до Людмили). В тобі немає віри... Немає бога! Твоєю душею заволодів диявол!
Людмила (підходить до чудотворної). Якщо ти — всемогутня божа мати,— зроби чудо! Загаси пожежу і вбий мене, вбий, щоб не мучилась я, не страждала так, як страждаю... (Ридає).
Іліодора (підіймає ігуменський посох). Проклинаю тебе раз! Проклинаю вдруге! Проклинаю і втретє! Старі черниці. Вона просить смерті.
— І смерті достойна.
— Знеславлює бога... оскверняє безвір'ям чудотворну.
— Хай здійсниться те, чого вона бажає! Іліодора. (зустрілася очима з епіскопом, і той благословляє кару. Ігуменя хреститься). Во ім'я отця, і сина, і святого духа.
Старі черниці. Амінь! (Наближаються до Людмила. В однієї — палиця грушева, у другої — камінь, у третьої — свята книга, в мідній оправі. Пощади від них не жди).
Арсені я (скрикує). Тітонько Іліодоро! Дивіться! Вони хочуть її вбити.
Л вод м и л а (спокійно). Я до смерті... готова.
Рвучко крізь натовп пробивається столяр Соколенко, а за ним Савка. Вражені черниці застигають. Столяр підходить до Людмили.
Степан. У святій обителі... самосуд? (Дивиться на ігуменю). Ти, ігуменіє Іліодоро, благословляєш їх на вбивство?
Ігуменя не витримує його погляду.
Стара черниця. Вона вже не людина. Вона — мрець! Степан. Не дозволимо! Ми, слобідські люди... Не дозволимо!
Савка. Не дозволимо! (До черниць). Не підступайте до неї! Не підступайте, кажу, бо в мене батіг довгий... Здалека дістану!
Арсенія (захоплено). Спасибі тобі, Савко! Спасибі вам, дядьку Степане. Хай не проллється кров!
Іліодора. Боже, чим я прогнівила тебе, господи?
Степан (до Людмили). Ходімо звідси...
Людмила. Мені тепер... все одно... не жити... Я... Я випила отруту... Пече... у грудях... (Падає, втрачаючи свідомість).
Соколенко бере її на руки.