Глянувши на Івана Павловича, одразу й не вгадаєш професію цієї людини. В його зовнішності стільки доброго, мудрого спокою, неквапливості й навіть сором'язливості, що скоріше може здатися, ніби він бджоляр або садівник, ніж представник рідкісної професії — тигролов.
Блакитні, завжди усміхнені лагідні очі, велика, густа срібляста борода, широке, типово російське обличчя, яке викликав довіру до себе і в дорослого, і в дитини. Слухаєш його м'який грудний голос — і не віриться, що перед тобою гроза тигрів; але міцні руки, мускулясті й розвинуті, як у борця, свідчать про велику силу, необхідну мисливцеві у рукопашній з могутнім і спритним звіром.
Невеликий рублений дім Богачова стоїть на піщаному березі Амуру. Під час повені звичайний рибальський човен Івана Павловича підходить майже до самого ганку — так близько від садиби хлюпаються амурські хвилі.
Частенько навідуються до Івана Павловича його чисельні друзі — мисливці, журналісти, художники, вчені, лісники, піонери. Любов і повагу до себе Іван Павлович здобув не лише своєю мисливською звитягою — він упіймав тридцять шість тигрів,— але й безмірною добротою до людей. Бува, заблукає дитина в лісі — Богачов розшукає, чи захворіє хтось — принесе домашніх ліків: ведмежої жовчі або
пантів, а то й женьшень роздобуде. Багато разів водив він через гори експедиції, знаходив серед боліт літак, що зробив вимушену посадку, затримував порушників кордону. І ніколи не хвалився своїми подвигами. А почнуть, було, при ньому згадувати його заслуги — зніяковіє, почервоніє, наче юнак.
Влітку довкіл богачовського будинку зеленіє город. Довгі грядки огірків та томатів межують із солодким перцем і синіми баклажанами. На низині серед головок пишної капусти тьмяніє буряк, трохи далі, зблискуючи смугастими боками, лежать кавуни. І все це біля річки — тут палицею докинути до Амуру. Любив Іван Павлович порибалити, брав він на перемет п'ятикілограмових коропів і верховодок, ловив у сіті жовтощоків та страшнуватих змієголовів.
Але ні город, ні риболовля не захоплювали Івана Павловича так, як мисливство. Ця пристрасть не меншала з віком і щоосені відривала його від родини й хатнього тепла, кидала в неходжені уссурійські джунглі. Дружина Івана Павловича давно вже звиклася з нелегкою долею подруги звірового мисливця, який надовго зникає в тайзі, полишивши на її плечі всі турботи про дітей і господарство. Лише дрібна сльозинка в очах жінки виказувала її хвилювання і тривогу за чоловіка, коли він, бувало, готувався в дорогу. Старанно, з любов'ю укладала вона в клунок алюмінієвий його казанок, ложку, кварту, сірники, мішечки з сухарями, сіллю, цукром і чаєм. Все належало розташувати так, щоб під час ходьби клунок не гримів і його зручно було нести. Більше за всіх не хотіли розлучатися з дідом маленькі онучата, які любили його, може, навіть більше, ніж своїх батьків, хоч він ніколи не сюсюкав з ними, говорив, як з дорослими.
Велика родина Богачових жила дружно: лагідний, поступливий характер був у господаря. Лише в одному Іван Павлович був упертий і не любив міняти свого рішення — коли йшлося про полювання.
Варто було випасти пороші, і ніхто не міг уже умовити його посидіти вдома, навіть коли він був недужий.
— Нічого, в лісі вичухаюся! Ач, який сніжок м'який посипав, треба йти...
Доводилось і мені разом з Іваном Павловичем ловити звірів. Про одне з таких полювань я й хочу розповісти.
На Приамур'я я приїхав як молодий мисливствознавець і палав бажанням піти полювати на тигрів. Уже тоді я знав з розповідей місцевих натуралістів, що далекосхідний довгошерстий тигр — найбільший представник тигрячого роду, що вага його досягає чотирьохсот кілограмів, але за вдачею це миролюбний звір. Випадків людоїдства за ним не помічали. Моєю мрією було добути тигрячу шкуру, але Богачов не поділяв таких планів.
— Хочете, підемо на тигрячі лови? Стріляти тигрицю немає рації, вона через рік-два знову тигренят принесе.
Пропозиція була зваблива. Лишалося чекати зими, коли можна розшукати тигрячий виводок.
У тридцяті роки тигрів на Далекому Сході стало мало, і звіроловам доводилося платити по двадцять карбованців за одне лише повідомлення про свіжі сліди цього звіра. І ось у кінці грудня зі станції Облуччя надійшла телеграма Богачову: "Знайшов слід трьох тигрів. Авдєєв". Збиралися поквапливо. Іван Павлович узяв із собою племінника Прокопа. В купе транссибірського експреса Хабаровськ — Москва одразу почалися мисливські суперечки.
— Хай так, природа Індії, звісно, розкішна й мальовнича,— говорив молодий фотокореспондент.— Там полювання на тигрів-людожерів екзотичне. Мисливці у білих кітелях і коркових шоломах, озброєні багатозарядними карабінами — "манліхерами" — і сідають з метою безпеки у сталеві клітки, встановлені на спинах слонів. Але чи потрібні при цьому сміливість, відвага і мужність? Якщо потрібні, то тільки загоничам-індусам.
— Ну, мушу сказати, полювання у джунглях завжди небезпечне,— заперечував літній актор, який завітав до нас у купе.— Це не те, що в тайзі. Та й узагалі якось не віриться, щоб у Сибіру, у царстві снігів і морозів, водилися тигри і їх можна було ловити голими руками!
— Не в Сибіру, а на Далекому Сході! — мимоволі вихопилось у мене.— І даремно не вірите. На екрани країни невдовзі вийде фільм, в якому ви побачите, як наші мисливці беруть тигра саме голими руками, якщо не вважати зброєю бинти, щоб зв'язувати лапи, та невеликі рогульки, які вирубують на місці двобою зі звіром.
У розмовах час минув непомітно.
Ми приїхали в Облуччя і пробули там два дні. Крім Авдеева, до нас приєднався Ференцев — досвідчений місцевий звіролов.
Наш незвичний одяг і зброя привернули увагу міліції. Нас викликали у відділення.
— Невже ви Богачових не знаєте? До чого ця формальність! — обурювався я.
Худорлявий неквапливий міліціонер, неначе кепкуючи з моєї гарячковості, спокійно заперечив:
— Людина складається з двох елементів: душі та документів. Мені відомі Богачови, але перевірити дозвіл на зброю ми мусимо. А з якою метою тигрів ловите?
— Для зоопарків. Наші звіринці вимінюють на цих тигрів за кордоном і слонів, і левів...— пояснив Іван Павлович.