Тільки тепер доктор Крюбел помітив, що телекамеру встановлено в лікарні — скляні шафи з медикаментами, стетоскоп на столі, й жінка в білому міні-халаті, — мабуть, лікарка.
Крізь прочинені двері цибата санітарка вкотила столика, на якому в пелюшках лежав рухливий клубочок. Лікарка взяла його на руки. На її долонях заворушилася істота, що тільки голівкою нагадувала дитину. На місці рук і ніг ворушилися рожеві кукси.
Лікарка заговорила:
— Мати цієї дитини була найщасливіша жінка у світі, — вона назвала ім’я відомої кіноакторки. — Але в тривожні дні своєї першої вагітності вживала талідомід. Запам’ятайте, шановні телеглядачі, талідомід! Зграя бездушних фармацевтів, що створила цю отруту, не дуже клопоталася про наслідки. Ті людці гендлювали своїм чорним крамом, спекулюючи на тому, що вживання його полегшує стан вагітності...
Шеф не витримав — натис на кнопку в бильці крісла. Телевізор погас.
— Годі! — В голосі чулося роздратування. — Бузувіри! Хіба ваші серця не обливаються кров’ю після того, що ви побачили? А матері! Бідолашні матері тих крихіток! Як їм тепер? — Він звівся, по-спортивному розминаючи суглоби. Незважаючи на статечний уже вік, це був стрункий чоловік із русявим волоссям — кажуть, воно в нього штучне. Шеф обвів всіх прикрим батьківським поглядом: — А все від невігластва. Хіба я вам радив калічити людину, псувати звичну людську оболонку?
Він поправив краватку, накинув макінтоша.
— Мало не забув. — Витяг із кишені чекову книжку і, схилившись над столом, щось у ній написав. — Ось, за перший успіх. Та затямте: оболонки не руште. Людина мусить бути людиною. Робіть щось із характером. Адже він передається у спадок. Ну, щось там на молекулярному рівні. Калічте оті кодони, молекули ДНК, РНП, амінокислоти. Рвіть їх, відкручуйте їм голови.
Бетонові двері бункера важкою тінню зімкнулися за спиною шефа. Доктор Крюбел узяв чека.
— Ого! — вигукнув він.
Фармацевти теж позіскакували з місць і нетерпляче зблискували очима.
Озвався один, з оголеним черепом:
— Що там, докторе?
— Якоїсь дещиці вам, гирявому, вистачить, аби відростити густу синтетичну чуприну, як у шефа, — сказав Крюбел.
— Добродію Крюбеле, а нащо все це шефові? Оті моральні покручі й таке інше? — запитав молодик років двадцяти п’яти.
Крюбел насторожено окинув поглядом його запухле, неголене обличчя. Вчора, мабуть, знову десь набрався. "Спровадив би я тебе, голубе, за такі запитання. Та гаразд, без твоєї голови нам буде важкувато. Адже це тобі належить отой багатонадійний вислів: "В основі кожної потворної думки лежить хімічно спотворена молекула".
— Послухай-но, Фербе, — звернувся він до молодика, — ти пам’ятаєш випадок, коли б нам затримали платню? Отже, не пам’ятаєш... Чи, може, шеф не досить щедро платить?
— Шедро, щедро! — озвалися всі.
— То до чого такі запитання?
— Запитання таки безглузде, — сказав гирявий.
Фармацевтична лабораторія займала весь цокольний поверх стоповерхового хмарочоса. Доктор Крюбел ішов повз прозорі вікна, щільно заширмлені від стороннього погляду жовтим оксамитом. "Треба змінити назву, — подумав він. — Замість "Фармацевтична лабораторія" повісити дошку з написом "Лабораторія астробіології", бо лікарка скомпрометувала фармацевтів". Йому спало на думку, що пухкенька лікарка в міні-халаті з зачіскою "фантазія" нагадувала зовні богиню материнства Астарту з давнього шумерського епосу.
Збоку щось зашурхотіло, і Крюбел помітив, як до тротуару ковзнуло авто. За кермои сидів шеф.
— Сідай, — показав той на місце поруч.
За мить електромобіль вже нісся широкою вулицею.
— Ти, мабуть, думаєш, навіщо шефові люди із запрограмованою психікою? — озвався водій. — Тобі, Крюбеле, я можу пояснити, в чім річ. — Шеф однією рукою витяг сигарету, обережно припалив, не скидаючи рукавичок. — Ти ж хімік-фармацевт, знаєш, що одним антибіотиком не можна довго лікувати хворобу. В організмі виробляються речовини, які зводять нанівець дію даного антибіотика... Вся та пропаганда, яку донедавна успішно споживало суспільство, нині не здатна нікого переконати...
— Тоді слід дібрати інший антибіотик, — вставив Крюбел.
— Авжеж. Але коли хвороба хронічна, то й до того антибіотика організм звикає. Людина стає глухою і сліпою. Потрібен інший підхід. Треба повернути людині втрачені ознаки: почуття надлюдини, войовничість. Коротко, щоб людина вже народжувалася із наперед заданими ознаками.
Вони зупинилися біля кав’ярні з дивною рекламою: на вітрині сидів рожевий гладун й уминав сардельки, запиваючи їх пивом. Було чутно, як хрумтить на зубах оболонка сардельки. У гладуна лице — як помідор, здавалося, ось-ось репне.
— Бачиш, до якого натуралізму вдаються підприємці? Аби тільки залучити клієнта, — зауважив шеф, виймаючи ключа із дверцят. — А рекламні фірми нічого кращого їм не порадять. Брак ідей. Криза.
У кав’ярні не було жодної живої душі. Їх обслужив робот, який нічим не відрізнявся від звичайного кельнера. От хіба що не був такий гнучкий та не брав чайових. Робот запропонував після вечері порозважатися у товаристві дівчат.
Шеф, зиркнувши на співрозмовника, непевно буркнув:
— Там видно буде.
Крюбел вирішив йому допомогти. Він зажадав, щоб робот дав йому рахунок, після чого сказав:
— На жаль, у мене через півгодини зустріч. Я мушу йти. До побачення, шефе. Спасибі, що підвезли.
— Бувай, — сказав шеф, хильнувши четвертий келишок рому. — Не базікай ні з ким про ту розмову.
"Ти ба, коли б не знав, що йому за шістдесят, дав би не більше сорока. От як люди живуть!" — сказав собі Крюбел. Він подумав, що коли їм пощастить винайти той препарат, можна буде й собі зажити на всю губу. "К лиху всі ці інститути соціології! Вивчати характер суспільства, щоб ним керувати — що може бути примітивнішим?! Треба не вивчати фізіономію суспільства, а ліпити її за власним бажанням. І це зробимо ми і хіміки. Тобто я, доктор Крюбел, бо я керівник групи. Треба буде — виліплю суспільство з чортячою пикою, і всі вважатимуть, що роги — окраса голови, а над безрогими глузуватимуть. Захочу — зроблю його зовні схожим на ангела, а роги та інші чортячі атрибути сховаю у підсвідомість".