Я оглянулась навколо: ми були самі, віч-на-віч з молодим сонцем, з рожевим небом над нами, з росами, що ще тремтіли на стеблинах придорожника, з високим деревом, що звідкись взялось й існувало в тій хвилі тільки для нас, як мені в ту блаженну мить здавалось.
Я почала розгублено шукати, щось у торбинці, але не встигла нічого в ній знайти, як Казимир держав уже мою голову в своїх руках.
Я знала, що мушу боронитися від його поцілунків, але не могла зробити ні одного руху.
Я, на мою ганьбу, і соромилася, і прагнула цього.
— Казик! — отямилась я.
І хоч я не сказала нічого, тільки назвала його ім'я, він зрозумів мене. Він зрозумів, бо в голосі моєму вчув побоювання того, що скажуть на цей зв'язок наші у Станіславі. Адже…
Казик відвів своє обличчя від мого, раптом його погляд впав на самітне дерево.
— Чи бачиш це дерево? — взяв він мене за підборіддя і скерував мої очі в той бік, де росло високе дерево.
Я кивнула головою.
— Отож, — сказав він, обіймаючи мене ніжно рукою, — пам'ятай: як цьому дереву рости, так нашому коханню бути!
…Сонячного ранку прокинулась я в поїзді, і перше, що побачила з вікна вагона, була якась самотня сосна, і тоді ожили в моїй пам'яті слова Казимира: "Як цьому дереву рости, так нашому коханню бути!"
Як часто повторювала я потім у думці ці слова і як підтримували вони мене…
Ні в нас дома, ні у Пястів не знають правди, куди я їздила. Моя таємниця належить виключно мені і йому.
Кожного ранку, як прокидаюсь зі сну, твердо вирішую: сьогодні обов'язково поговорю з Пястами про Казика, але, як надходить слушна для цього хвилина, мене залишає відвага. Я боюсь, що, розказуючи Пястам про їх сина, я якимось необережним слівцем, невластивою інтонацією, дурним рум'янцем на щоці зраджу себе і вони передчасно догадаються, що ми з Казиком… що, одне слово, ми не чужі одне одному. А цього поки що не треба. Між мною і Казимиром вирішено, що я поки що мовчатиму, як могила, а там він приїде з "фасоном", як сам сміявся, попросить у моїх батьків моєї руки.
Запитую саму себе: що це зі мною? Чи я справді так безмежно закохана в мого хлопця?
Мимохіть згадується мені коломийка, що її колись частенько співали дівчата в нашому класі:
Чи ви, вікна, побіліли,
Чи ви від морозу?
Чи мій милий такий файний,
Чи мій дурний розум?..
А воно, як на лихо, все мені подобається в Казикові. Що б він не сказав, що б він не задумав, все мені здається чомусь винятковим, тільки йому притаманним. Можливо, що таке почувають усі закохані, але, тому що я вперше (а мені здається, що і востаннє) закохана, не можу розібратись в усьому.
Ні, ви самі розсудіть! От хоч би з цими нашими потайними заручинами. Серце мені віщує, що переговори з моїми батьками не будуть легкі… Звичайно, в таких випадках (а може, це тільки так у літературі?) обов'язок переконати, чи пак ублагати, батьків бере на себе дівчина. Мій хлопчисько збунтувався проти цієї, як назвав її, "спідничкової протекції". Саме тому, що я передбачаю труднощі в цих переговорах, він бере все на себе. Чи не має бути так, що все важке в нашому житті — це його справа? Такий погляд, на мою думку, трохи хлопчакуватий, але хіба це така вже велика хиба?
На прощання тоді у Варшаві сказав він мені:
— Все залиш мені. Будь тільки вірна нашому коханню, а все інше беру я на себе.
Хіба це не прекрасно сказано? Він не вимагає егоїстично, як більшість чоловіків, щоб я зберегла вірність йому ("я", "мені", "мене"…). Він лише сказав: будь вірна нашому коханню, а в цьому все — і він, і я.
Другого дня після приїзду з Варшави заходжу до Пястів. Тут нічого не змінилося. Марильчина справа теж не посунулася вперед. Зі слів Марилі виходить, що вона вже переконала себе в тому, що її одруження з Янеком — річ безнадійна. Він не може (зрештою, так само, як і вона) нічого зробити для того, щоб вони могли побратися. Тут тільки одна сила може все вирішити: гроші, і то неабиякі, але досить-таки великі.
— Він може, — каже Мариля з таким виразом в очах, що робить її набагато старшою, по-новому досвідченою людиною, — він може… єдине, що він може, — це вмерти, і тоді його поховають з музикою коштом держави.
А все ж таки: яка розв'язка? "Яка розв'язка? — питають мої очі тоді, коли уста намагаються тактовно мовчати. — А все ж таки як вам бути?"
Я бачу, що Мариля воліла б не відповідати на це запитання, але не може. Ми ж не просто товаришки, ми ж подруги!
— Розійтись, — каже Мариля собі чи мені, — неможливо. Не знаю. Звідки можу знати? Може, колись і це буде можливим, але поки що це ні для нього, ні для мене неможливо. І от ми вирішили до кінця життя не одружуватися ні з ким іншим. Мартухо, — пильно дивиться вона на мене, — як ти гадаєш, додержить він свого слова?
Мені здається, що якби в самої Марилі була стопроцентна певність щодо вірності Янека, то вона не питала б мене про це. Так мені здається…
Але що я можу відповісти на таке запитання? Сказати щиро, мені чомусь не віриться, щоб це кохання (маю головне на думці Янека) витримало таке випробування.
Мені спадає на думку, що якби мій Казимир був на місці Янека, то він обов'язково знайшов би якийсь вихід із становища! Будьте певні! Не нівечив би він свого і коханої життя, навіть якби мав за свою зухвалість тюрмою заплатити.
От у чому різниця між мною і Марилькою. Я маю віру у Казимира, може, навіть щось більше, ніж віру, бо переконана, що він в ім'я нашої любові ладен піти на будь-який риск, а Мариля не має цього переконання.
Воно справді, дивлячись на таку акуратненьку, пахучу, чистеньку, як дівчинка з пансіонату, цяцю, як Янек, дуже важко викресати в собі ту віру…
Якимись іншими, з одного боку — більш сторожкими, а з другого — більш поблажливими, очима придивляюсь до сімейного життя Пястів.
Адже тут колись має бути мій дім якщо не в прямому, то в переносному значенні цього слова. Адже їх батько має бути моїм батьком, мати їхня — моєю матір'ю. Щиро кажучи, чогось мені більше подобається батько, ніж мати. Він, щоправда, маломовний і на перший погляд наче непривітний (зрештою, всі маломовні справляють спершу таке враження), але мені здається, що в нього не тільки розуму більше, але й серце якось ширше почуває.