ТЕЗМЕНОВІ ЧЕРЕПАХИ
ТЕЗМЕНОВІ ЧЕРЕПАХИ
І
Законність, лад і стриманість викарбувалися на обличчі Фредеріка Треверса. Це було вольове, непохитне лице людини, що звикла до влади, але користалася нею мудро й обачливо. Зморшки на його свіжій, здоровій шкірі свідчили тільки про чисте життя — це просто тяжка й сумлінна праця наклала на нього своє мереживо. Кожна риса говорила те саме — від ясної блакиті очей до густого світло-каштанового волосся, трохи посивілого, з гладеньким проділом набік над високим чолом. Він був старанно, але скромно одягнений; легкий літній костюм якнайліпше пасував цій людині в розквіті віку і в той же час не волав на всі заставки, що в його власника цілі мільйони доларів, та ще й маєтності.
Бо Фредерік Треверс ненавидів хвастощі. Машина, що чекала на нього біля брами, була стриманого чорного кольору. Хоч і найдорожча на всю округу, він, проте, не любив хизуватися ні її ціною, ні потужністю мотора, гасаючи сліпучо-червоним маєвом по околиці, що від піщаних дюн і невгамовного тихоокеанського прибою, від родючих низовин до гірських пасовиськ і далеких верховин, порослих секвойєю і повитих туманом та хмарами, — теж переважно належала йому.
Шелест спідниць змусив його глянути через плече. Легеньке роздратовання відчувалося в цьому русі. Проте це не через дочку. Мабуть, дратувало те, що лежало перед ним на столі.
— То як звучить оте чужинське ім’я? — спитала дочки. — Я ніяк його не запам’ятаю. Бачиш, навіть блокнота принесла, щоб записати.
Голос вона мала низький і холодний, а сама була висока, ясношкіра, гарної статури молода жінка. І голос її,
і спокійний вигляд свідчили про звичку до ладу й стриманості.
Фредерік Треверс уважно придивився до підпису на одному з двох листів на столі.
— Броніслава Пласковецька-Треверс, — прочитав він, потім літера за літерою продиктував ім’я і першу, важку частину прізвища, поки дочка записувала.
— От що, Мері, — додав він, — затям: у Тома завжди був вітер у голові, тож і до його доньки треба ставитись вибачливо. Вже саме її ім’я... гм... якось бентежить. Я не бачив Тома багато років, що ж до неї... — Він знизав плечима і більше вже не говорив про свої побоювання. Потім усміхнувся, силкуючись звести все на жарт. — Але так чи сяк, а вони тобі такі ж родичі, як і мені. Якщо він мені брат, то тобі дядько, а якщо вона мені небога, то ви одна одній кузини.
Мері кивнула.
— Не тривожся, тату. Я буду лагідна з нею, бідолашною. Якої національності була її мати? Таке жахливе ім’я!
— Не знаю. Росіянка, полячка чи іспанка — щось отаке. Це якраз на Тома схоже. Вона була актриса чи співачка... не пригадую. Познайомилися вони в Буенос-Айресі. Потай втекли. її чоловік...
— То вона була одружена!
Мері жахнулася так щиро й раптово, що батькове роздратовання стало ще помітніше. Він і не думав цього казати. Просто якось вихопилося.
— Певна річ, потім вона розвелася. Я ніколи не цікавився подробицями. Мати її померла в Китаї... ні, на Тасманії. А в Китаї Том...
Зуби йому мало не клацнули, так швидко він стулив рота. Ні, більше у нього нічого не вихопиться. Мері почекала трохи, тоді ступила до дверей і знову спинилась.
— Я звеліла приготувати їй кімнати над трояндовим квітником, — сказала вона. — Піду ще раз гляну, чи все гаразд.
Фредерік Треверс повернувся до стола, щоб сховати листи, але передумав і спрокволу, вдумливо перечитав їх:
"Дорогий Фреде!
Давно я не був так близько від рідної домівки, і мені
заманулося до вас завітати. Як на лихо, я все пустив на вітер цим юкатанським проектом (либонь, я вже писав тобі про нього), і в мене, як завжди, ані шеляга. Чи не міг би ти позичити мені грошенят на дорогу? Хотілося б приїхати першим класом. Розумієш, зі мною Поллі. Цікаво, як ви поладнаєте з нею.
Том
P. S. Якщо тобі не важко, перекажи гроші першою ж поштою".
"Дорогий дядьку Фреде! — починався другий лист, писаний, як йому здавалося, якимсь дивним, чужоземним, але, безперечно, жіночим почерком.
Тато не знає, що я пишу вам. Він розказав мені, про що написав. Але то все не так. Він їде додому, щоб померти. Сам він не знає цього, але я розмовляла з лікарями. І йому доводиться їхати додому, бо в нас немає грошей. Ми живемо в маленькому тісному пансіоні, тут не місце для тата. Все життя він допомагав іншим, а тепер настав час, щоб і йому допомогти. На Юкатані він зовсім не пустив усе на вітер. Я була з ним, а тому знаю. Він вклав у те діло все, що мав, і його просто пограбували. Він не годен вести справи так, як ділки з Нью-Йорка. Оце уся причина, і я пишаюся ним.
Він усе сміється і запевняє, що мені нізащо не поладнати з вами. Але я з ним не згодна. До того ж я ніколи в житті ще не бачила справжнього кревного родича, а у вас же є дочка. Здумати тільки — справжня кузина!
Нетерпляче дожидаю зустрічі.
Ваша небога Броніслава Пласковецька-Треверс
Р. S. Гроші перекажіть телеграфом, бо інакше тата можете й не побачити. Він і не підозрює, що дуже слабий, і коли кого зустріне із своїх давніх друзів, то знов подасться в мандри по якусь химеру. Він уже закидає про Аляску. Каже, що вона вижене з нього всі хвороби. Будь ласка, не забудьте, що нам треба заплатити за пансіон, бо інакше приїдемо без багажу.
Б. П. —Т. "
Фредерік Треверс відчинив дверцята великого сейфа в стіні й акуратно сховав листи у відділення з написом "Томас Треверс".
— Бідний Том! Бідний Том! — сказав він зітхаючи.
ІІ
Великий автомобіль чекав на вокзалі, і Фредерік Треверс хвилювався, як це траплялося з ним щоразу, коли він чув далекий гудок паротяга, що спускався в долину річки Айзек-Треверс. Цю розкішну долину, її води, що аж кишіли лососями, її родючий діл і вкриті пралісом схили Айзек Треверс побачив раніше від усіх білих, які йшли на Захід. А побачивши, ухопився за неї і вже не випускав з рук. "Через землю схибнувся", — казали про нього тодішні поселенці. Це було за тих часів, коли золото в копальнях уже вичерпалося і не було тут ані доріг, ані буксирів перетягати судна через небезпечні мілини, а коли одним однісінький Айзеків млин молов пшеницю, то на чатах стояла озброєна варта, охороняючи його від грабіжників-кламатів[37].