— Про добро,— кажу,— ви мені, панотче, зараз не говоріть, бо кожне слово, яке я чую від вас оце зараз, для мене наче крапля смертельної отрути,— кажу,— наче куля в серце. Коли ви мені такий доброзичливий друг, як ви кажете, я попрошу вас тільки однієї ласки: облиште мою дочку, дайте спокій...
— Ти нерозумна людина,— каже він,— твоїй дочці, боронь боже, нічого лихого не буде. На неї чекає щастя,— каже він,— у неї наречений, дай боже мені таке щастя...
— Амінь! — кажу я, нібито всміхаючись, а в серці палає пекло.— Хто ж він, цікаво знати, той наречений,— кажу,— якщо я заслужив це знати?
— Ти, напевне, його знаєш,— каже він,— він дуже бравий, чесний парубок і освіту має, хоч і самотужки вчився; він закоханий у твою дочку і хоче з нею одружитись, але не може, бо він не єврей...
"Федько!" — думаю собі, і в голову мені вдарила гаряча кров, і весь я вкрився холодним потом, насилу всидів у візку. Але виказувати це перед ним? Не діждеться він цього! Беру в руки віжки, вдаряю конячину і, не прощаючись, рушаю додому... Приїжджаю додому, ай-ай-ай — цілий содом! Діти лежать, уткнувшись у подушки, і плачуть, моя Голда — кращу в домовину кладуть... Шукаю Хаву... Де Хава? Немає Хави!.. Спитати, де Хава, не хочу. Питати — зайва річ, горе мені! Пойняла мене велика туга. В душі палає пекло, лютую, не знати на кого... Хочеться самого себе відшмагати. Гримаю на дітей, зганяю свій гнів на жінці. Не можу собі місця знайти. Іду в стайню до шкапи дати їй корму і бачу, що вона стоїть, перекинувши ногу через колоду. Хапаю дрючок і починаю її лупцювати, трощити кістки. "Згоріло б ти, падло коростяве! Щоб ти так жила, як я маю для тебе хоч одну зернину вівса! Болячки, коли схочеш, можу тобі дати, хворобу, напасті, гризоти, трясця!.."
Так примовляю я до шкапи, але враз мені стає шкода її, бо це ж німа істота, безневинна тварина. Що я маю проти неї? Підсипаю їй січки та обіцяю, що на суботу дам їй трохи дерті, і йду назад до хати, занурююсь у подушку і лежу, як у пропасниці, а голова! — голова мало не розколюється. Роздумую все і дошукуюсь, що це означає? "Яка моя провина і які мої гріхи?" — чим я, Тев'є, завинив так на цьому світі, що мене більш за всіх покарано? Ой владико небесний, владико небесний! Хто я такий, що ти маєш завжди мене на думці, не випускаєш з ока і де тільки є халепа, лихо, напасть — посилаєш на мою голову?..
І коли отак роздумую собі, лежачи, мов на приску, раптом почув, як моя бідолашна жінка стогне, аж серце кров'ю обливається.
— Голдо,— кажу,— ти спиш?
— Ні,— каже вона,— а що?..
— Нічого,— кажу,— велике нещастя впало на нашу голову. Може, даси пораду,— кажу,— що робити?..
— Питаєшся у мене,— каже,— порад? Лишенько мені! Дитина,— каже вона,— встає вранці, здорова і дужа, одягається, падає мені на шию, починає цілувати, й обнімати, і плакати, і нічого не каже. Я думала, що вона, боронь боже, збожеволіла! Питаю в неї: "Що тобі, доню?" А вона нічого не відповідає, вибігає на хвилинку до корів і зникає. Чекаю годину, чекаю дві, чекаю три — де Хава? Нема Хави! Тоді я кажу дітям: "Ану, заскочте на хвилинку до попа..."
— А звідки,— питаю,— ти знала, Голдо, що вона, у попа?..
— Звідки я знала? — каже вона.— Лишенько мені! Хіба ж у мене очей немає? Чи хіба я їй не мати?..
— Коли в тебе є очі,— кажу,— і ти їй мати, то чого ж ти мовчала і мені не сказала?..
— Тобі сказати? А коли ти вдома буваєш? — каже вона.— Та коли я й скажу тобі, хіба ти прислухаєшся? Тобі як щось скажеш, ти одразу знаходиш притчу, памороки забиваєш цими притчами...
Так відповідає мені Голда, і я чую, як вона плаче в темряві... "Трохи вона має рацію,— думаю собі,— хоча що може зрозуміти баба?" І мені болить серце, на неї дивлячись, не можу слухати, як вона стогне і як плаче.
— От бачиш, Голдо,— озиваюся до неї,— ти гніваєшся, що я на все маю цитату. Мушу тобі на це теж відповісти цитатою. У наших книгах сказано: "Жаліє, як батько дітей своїх",— тобто батько любить свою дитину. Чому ж не сказано,— кажу,— "жаліє, як мати дітей своїх?" Бо мати — це не батько. Батько,— кажу,— може зовсім інакше розмовляти з дитиною. Ось побачиш,— кажу,— бог дасть, завтра зустрінуся з нею...
— Дай боже,— каже вона,— щоб ти мав змогу зустрітися з нею і з ним теж. Він чоловік,— каже вона,— непоганий, хоч і піп, любить часом пожаліти іншого. Попросиш його, впадеш йому в ноги, може, зглянеться...
— Хто? — кажу.— Отой піп, побив би його грім?.. Щоб я вклонявся,— кажу,— попові? Ти збожеволіла,— кажу,— чи з глузду з'їхала? "Не розтуляй вуст своїх перед сатаною!" Не діждуть цього,— кажу,— мої вороги!..
— О! Бачиш, який ти...
— А що ж,— кажу,— ти думала? Я дозволю, щоб мною верховодила баба? Думаєш,— кажу,— що я житиму твоїм бабським розумом?
Ось у таких розмовах проминула у нас вся ніч. Насилу дочекавшись, поки треті півні заспівали, я встав, помолився, взяв батога і подався, самі здогадуєтесь, просто на попівське подвір'я. Баба,— як ви кажете,— це таки баба,— але куди ж я ще міг податися? В могилу?..
Одним словом, прийшов я до нього на подвір'я, зустріли мене його собаки гостинним "доброго ранку", хотіли подерти мої штани і покуштувати мої литки, дізнатися, чи добрі вони на смак для їхніх собачих зубів... На щастя, я взяв з собою батога і дав їм зрозуміти, що означає речення: "Не ворухне собака язиком",— нехай собака дарма не бреше... На їхнє валування і мої зойки вибігли піп і попадя. Він насилу відігнав собак і, запросивши до хати, прийняв мене як шановного гостя, хотів навіть на мою честь поставити самовар. Я сказав, що з самоваром можна зачекати, у мене є розмова з ним, кажу, віч-на-віч. Піп здогадався, на що я натякаю, моргнув до своєї дружини, щоб вона зробила таку ласку і зачинила за собою двері,— а я одразу приступив до справи просто, без передмов, попросивши, щоб передусім сказав мені, чи вірить він у бога?.. А далі щоб сказав мені, чи знає він, що відчуває батько, коли його розлучають з улюбленою дитиною?.. І ще нехай мені скаже, що таке, на його думку, добре діло, а що таке гріх?.. І ще одну річ я хотів, щоб він мені пояснив: який вигляд в його очах має людина, що вдирається в чужу хату і хоче все там перевернути шкереберть, стільці переставити, пересунути столи і ліжка?