— Знаю,— кажу,— що вам впала в око... Але даремна ваша праця, нічого не вийде, реб Лейзер-Волф, нічого не вийде.
— Чого це так? — озивається він до мене і дивиться на мене трохи перелякано.
— Отак,— кажу,— я можу заждати. Ще маю час, річка не зайнялась, не горить!
— Навіщо вам ждати,— каже він,— коли можна домовитись тепер-таки?
— Це, по-перше,— веду я далі,— а по-друге,— кажу,— просто жаль боже створіння.
— Подивіться на нього, що він з себе корчить,— регочучи, каже Лейаер-Волф,— можна подумати, що вона у вас єдина! Мені здається, їх у вас, нівроку, є досить, реб Тев'є!..
— То нехай і надалі будуть,— кажу,— а хто заздрить, той нехай сам нічого не має...
— Заздрить? Які там заздрощі? Навпаки,— каже він,— саме тому, що вони такі вдалі, саме тому я хочу, розумієте чи ні? Не забувайте тільки, реб Тев'є, яку користь ви матимете від цього!
— Авжеж, авжеж,— кажу,— від вашої ласки, реб Лейзер-Волф, голова може попухнути: взимку снігу не випросиш, це ми знаємо вже давно...
— Ет! — озивається він до мене солоденько.— Що ви рівняєте, реб Тев'є, старі часи до теперішніх? Колись було одне, а тепер зовсім інше; адже ми стаємо родичами, га?
— Що це за родичання? — кажу я.
— Авжеж,— каже він,— породичаємось.
— Пробачте, реб Лейзер-Волф,— озиваюсь я до нього,— про що ми говоримо?
— Будь ласка,— каже він,— реб Тев'є, скажіть ви, про що ми говоримо?
— Як то,— кажу,— ми говоримо про мою муругу корову, яку ви хочете у мене купити.
— Ха-ха-ха! — захлинається він від сміху.— Нічого собі корова, та ще муруга, ха-ха-ха!
— А що ж ви маєте на увазі, реб Лейзер-Волф? Будь ласка, скажіть, я теж хочу сміятися.
— Вашу дочку,— озивається він до мене,— про вашу Цейтл говоримо ми весь час! Ви ж знаєте, реб Тев'є, що я, хай вас бог боронить від такого лиха, лишився вдівцем. Я собі й подумав, навіщо мені шукати щастя десь на чужині, мати мороку із свахами, шахраями, пройдисвітами. Чи не краще, коли ми тут обидва на місці? Я знаю вас, ви знаєте мене. Товар мені теж подобається. Я бачу її щочетверга у себе в ятці, кілька разів говорив з нею, видно, нічого, сумирна. А я сам, нівроку, як бачите, хазяїн не з останніх, маю власну хату, кілька крамничок і хазяйствечко, як бачите, дякувати богові, трохи шкір на горищі і трохи грошей у скрині. Навіщо нам, реб Тев'є, мудрити, крутити? Краще вдаримо по руках, раз, два, три. Розумієте чи ні?..
Одне слово, тільки-но він мені це сказав, я занімів, як буває з людиною, коли їй раптом переказують радісну звістку. Спочатку в мене навіть промайнула думка: "Лейзер-Волф... Цейтл... У нього вже такі діти, як вона". Але одразу ж я сам себе спинив: "Що ти-бо, таке щастя! Таке щастя! Адже їй буде добре, краще, ніж будь-кому на світі! Ну, а те, що він скупердяга, то за теперішніх часів це навіть похвально, як то кажуть: "Своя сорочка ближча",— коли хто добрий до інших, то він поганий до себе. Кепсько тільки, що він неук... Та хіба всі можуть бути книжниками? Мало є багатіїв, поважних людей в Анатівці, Мазепівці і навіть у Єгупці, які не вміють замість підпису навіть закарлючку поставити на папері. Проте дивіться, яку вони пошану мають від людей повсюди! Недарма сказано в Біблії: "Коли нема муки, нема й науки",— тобто наука лежить у скрині, а мудрість — у кишені...
— Ну, реб Тев'є,— озивається він до мене,— чого ви мовчите?
— А чого мені галасувати,— кажу я, немовбито вагаючись.— Це, розумієте, реб Лейзер-Волф, така справа, що її треба добре обміркувати з усіх боків. Вона ж у мене старша дочка!
— Саме тому,— каже він,— саме тому, що вона старша у вас. Потім ви вже, з божої ласки, зможете видати заміж другу дочку, а згодом і третю, розумієте чи ні?
— Амінь, і вам те ж саме бажаю! — кажу я.— Видати заміж — невелика мудрість, аби Всевишній прислав кожній її судженого...
— Ні,— каже він,— не це я маю на увазі, реб Тев'є. Я маю на увазі зовсім інше. Адже посагу, хвалити бога, для вашої Цейтл вам уже не треба, і одягти її до весілля, справити все, що дівчині потрібно,— я беру на себе. Та й вам,— каже він,— дещо перепаде в гаманець.
— Фе,— кажу я йому.— Ви розмовляєте, пробачте мені, як на базарі! Як то "перепаде в гаманець"? Фе! Моя Цейтл, крий боже, не така, щоб я її продавав за гроші. Фе, фе!
— Якщо фе, то фе,— відказує він.— Я хотів, щоб було якнайкраще, але коли ви кажете фе, то нехай буде фе! Коли вам любо, то й мені мило. Головне,— каже він,— не зволікати. Я хочу, щоб негайно-таки була, як то кажуть, господиня в хаті. Розумієте чи ні?..
— Будь ласка,— кажу,— я не заперечую, але ж треба переговорити з моєю дружиною. В таких справах її слово багато що важить. Це ж не жарт, як у Біблії сказано: "Рахіль оплакує синів своїх",— мати не п'яте колесо до воза. Ну, а крім того,— кажу,— саму Цейтл теж треба спитати. Як то кажуть: усіх родичів запросили на весілля, тільки нареченого залишили вдома...
— Пусте,— каже він.— Запитувати? Оповістити треба, реб Тев'є, прийти додому й оповістити, мовляв, так і так, повести до шлюбу, раз-два — і могорич!
— Не кажіть цього,— озиваюсь я,— не кажіть цього, реб Лейзер-Волф. Дівчина, крий боже, не вдова.
— Звісно,— каже він,— дівчина — це не вдова. Саме тому треба заздалегідь усе обговорити; розумієте, весільне вбрання, те, се, п'яте, десяте... А тим часом, може, ми, реб Тев'є, візьмемо по чарці, га? Так чи ні?
— Будь ласка,— кажу я,— чом ні? Сварка сваркою, а чарка чаркою. З цього приводу добре сказано у нас в талмуді...— І втелющую один уривок і другий, та не з талмуда зовсім, а з "Пісні пісень" чи пасхального казання...
Одне слово, хильнули ми по чарці отого гіркого зілля як годиться. Кирпата тітка тим часом принесла самовар, і ми ще випили по склянці пуншу, провели час дуже весело, погомоніли, набалакались про сватання, те, се і знову-таки про сватання.
— Хіба ви уявляєте собі, реб Лейзер-Волф,— кажу я,— що то за брильянт?
— Я знаю,— каже він,— вірте мені, що знаю. Якби не знав, я б і не починав.
І отак ми розмовляємо ввесь час. Я кричу:
— Брильянт, діамант! Щоб ви хоч її шанували, не виказували вдачі м'ясника...
А він:
— Не бійтеся, реб Тев'є, те, що вона їстиме у мене в будні, вона у вас не їла на свято...