Це відкриття, ця життєдайна думка окрилила його натомлену чеканням душу, влила снагу. Підвівся, сховав вид-паспорт й пішов нагору взяти у скриньці грошей. Зараз же поїде й купить собі квиток на завтрашній московський поїзд!..
Проводили його Грицько й Михайло Лазаревський. Були сумні. Так ніби він зібрався на край землі.
— Чого носи похнюпили? — спитав Тарас їх весело.
— За кілька днів ти будеш на Україні... — зітхнув Михайло.
— Там гарно нині... — журно додав Грицько. Тарас уперше бачив його в печалі.
— Михайле, ти ж приїдеш погостювати в Гирявку?
— Як справи пустять... Федора знайди в Орлі. Він буде радий.
— Добре.
Вже екіпаж неквапно їхав Невським. Тарас позиркував то в той, то в інший бік і з подивом спіймав себе на тому, що залишає з жалем таке набридле йому останнім часом казенно-панське місто.
— Ще як то там мене зустрінуть!.. — подумав раптом вголос.
— Зустрінуть добре, батьку, не сумнівайся, — сказав Гринько. — На другий раз поїду я із вами. Візьмете?
— Ще питаєш!
— Воно б і зараз треба комусь поїхать... — пошкріб Грицько потилицю. — Не докумекали з тобою ми, Матвійовичу... Михайло глянув ніяково, признаючи свою вину.
— Доїду й сам, — сказав Тарас, потішений словами Честахівського. — Додому ж, на Вкраїну!
— Одружитеся? — спитав Грицько.
— Та, мабуть... — розплився в добрій усмішці. — Маруся Максимович...
— Щось часто ви про неї нині згадуєте... — примружив Гриць віясті сірі очі.
— Ану тебе!.. — не став Тарас виправдуватись. — Приїхали уже, чи що?
— Вокзал! — сказав візник врочисто.
До поїзда ішов, як пан. Михайло був зібрався когось найнять, та Гриць не дав. Швиденько взяв чемодан, йому залишив скриньку і рушив до перону, де вже чекав на пасажирів поїзд.
Прощатись вийшли на білий світ. Їм, звиклим до екіпажів, вагон здавався бочкою, розпеченою на сонці.
— Щасливої тобі дороги, батьку! — обняв Грицько й поцілував.
Михайло мовчки тицьнувся губами в щоку. Локомотив тим часом свиснув, чмихнув.
— Рушаємо! — почулось десь попереду.
Тарас ввійшов у "бочку", вона сіпнулась, рипнула, й перон поволі поплив назад. Грицько махав рукою. Михайло лиш кривився. Всміхавсь чи плакав — не розбереш...
Жандарм стояв спокійно під ліхтарем.
Нарешті! Вирвавсь, виїхав!.. Пливли будинки, вулиці, і кожен стук на рейках лунав для нього весело, мов благовіст!..
Незчувся, коли заснув. Прокинувся — вже світлий день залив усю кімнату. Синицею, що провіщає гостя, постукував ізнов капіж... Він, власне, живе тепер думками та друзями, які його відвідують у цій майстерні-келії. Прикутий хворим серцем та лікарями, він може вільно згадувати, як жив колись. Минуле — благо мислячих самотніх душ. Воно наш скарб, приховане в засіках збіжжя, яке ми в час печалі провіюємо й перебираємо, щоб відділити зерно міцне від куколю...
Солдат приніс сніданок. Хотів йому допомогти вдягнутися, але Тарас не дався — одягся сам. І вмився. І поголився навіть, хоч бритва йому в руці тремтіла, немов жива.
— Ти ось що, Федоре, коли ще силу маєш, — сказав старому хрипко (щось з голосом таке зробилося, що сам його не впізнавав), — сходи, мій голубе, до Афанасьєва, котрий також Сашко Чужбинський, і мов йому, аби прийшов до мене. Є пильне діло, скажеш.
— Сходжу, — озвався Федір. — Поснідали? То пийте ліки.
— Добре.
— Ні, пийте зараз, щоб при мені. Матвійович мене просив простежити.
Налив і випив мовчки. Потерпить це нежитіє до теплих днів і зчинить бунт. Повикидає всі пляшечки з мікстурами та порошки, збере свою мізерію і — на вокзал!..
— Ну й молодець... — всміхнувся Федір лагідно, щасливий тим, що виконав свій нелегкий обов'язок. — Зберу ось посуд, вимию і побіжу покличу вам Олександра батьковича...
— Якщо не зможе зараз, то хай прийде, коли йому зручніше. Я тут весь час...
— Скажу і це.
— Ти щось сьогодні добренький. Приклався зранку?
— Гріх вам, Тарасе, заздрити. Не нюхав навіть. Добрий, бо предвкушаю!.. Вчора дали рубля...
Солдат пішов, мугикаючи якусь нехитру пісеньку. І хату знову виповнила самотина.
Чужбинський прийшов лише за кілька днів. Тарас якраз піддужчав і зійшов униз попрацювати. Мав виконати один портрет. Не так з високих помислів, як на потребу. "Буквар" із'їв всі кошти, а він же був лиш першим із книг для шкіл.
— Пробач, що я загаявся. Також хворів, — сказав Чужбинський, струшуючи із шапки сніг.
— Проходь, сідай. Я зараз... Торкнуся тут... і трошки тут...
— Тобі лежати треба!
— Належуся... До цього, видно, йдеться... А хто за мене зробить мою роботу?
— Чи мало тут художників! Два рази ледь не збили з ніг, допоки йшов коридором.
— І в кожного своя програма, задана йому з дитинства долею... — сказав Тарас. — І свій талан... Ніхто того не виконає, що випало зробити нам!..
— Ти хворий, ти повинен спочатку видужати, а вже тоді до діла братись.
— Діло — найкращі ліки!
— Тут дме з вікна й підлога, наче з льоду.
— Зате не душно, свіже весь час повітря.
— А ці кислотні випари!
— Назвавсь грибом — лізь у кошіль... Не можна тут без кислоти. Така моя робота.
— Твоя робота, брате, писати вірші.
— Вірші... — зітхнув Тарас. — А де б я жив, хто дав би мені звання, щоб я не був лиш відставним солдатом?
— Це правда... Ще народ наш не може дати тобі за них нічого... Ні звань, ні навіть шматка землі під хату...
— Дай боже, щоб хоч на могилу її дали, — похмуро сказав Тарас. — Не хочу тут лежати...
— Такої! Ще тобі зарано думати про ці діла.
— Хто знає... Іноді поймають душу якісь недобрі передчуття... Пітьма гнітить, самотність... І хата ця здається склепом...
— Діждись весни і їдь-додому, наУкраїну.
— Варфоломій ніяк не купить грунту.
— Їдь просто так. А я слідом.
— Надумав?
— А я такий! — згадав примовку їхню Олександр. — Пригадуєш, як ми з тобою їздили? Ото було!..
— Коли рушаєш?
— Певно, десь на початку червня.
— Я буду біля Канева, вниз по Дніпру. Варфоломій торгує землю...
— Знайду. Поїдем разом на Запорожжя!
— А Ще — в Полтаву... — мрійно сказав Тарас. — Там друг Федот Ткаченко підшукує мені чорнявку... Треба ж дружину в хату!
— Звісно. Яка ж то хата без господині...
— Ти бачив план моєї хати? Чи я тобі ще не показував? — Підвівся, щоб знайти той аркуш серед листів, ескізів, відбитків тих офортів, які робив недавно. — Я зараз, зараз... Ось він!.. Черненко мені поміг... У цьому ділі Федір собаку з'їв!.. Ось тут світлиця буде, кімната тут, тут кухня, а це — майстерня... Бачиш, яке вікно велике? І з нього видно буде мені Дніпро!.. Сиджу, пишу або малюю, а він, старий Славута, до моря котить води!.. За ним луги, бори соснові, небо... Краса!..