Вже півгодини його там ждуть. Подумають, що загордився, увірував у ті слова, що кажуть йому цінителі його таланту... Спершу йому було це — ніби червневий дощ на висохлу від спеки землю, потім відчув незручність, нині ж уже ледь терпить, відаючи, що людям дуже хочеться, щоб рідне слово, мовлене його вустами, линуло по всій землі. Прокинулися!..
Рішуче встав, пішов нагору перевдягатись. І тут, коли побачив перо й папір, схотілося хтозна-чому вручить Марії Олександрівні написаний про неї вірш. На згадку про першу їхню зустріч!
Сів, вивів крупно "Марку Вовчку. На спомин 24 січня 1859 року" й переписав дрібними. Поставив дату, підпис і рвучко встав. Тепер він може сміливо йти. Вірш був отим чарівним колом, що відділяло його надійно од всіх спокус.
Його зустріли докорами. Не жарт — годину ждали.
— Спокутую свою провину, — сказав, вітаючись найперш із винуватцем поважного цього зібрання.
— Чим і коли? — спитав Микешин коротко. Тут підійшла Марія, і він не встиг відповісти.
— Добридень, — вклонився їй, взяв подану привітно руку й, нагнувшись, ґречно поцілував.
— Ми, вас ждучи, оглянули скульптури і малюнки, — мовила без тіні докору чи невдоволення.
— І як?
— Чудові просто!
— Справді, він молодець..
— Я знудилася в тому Немирові й тепер вбираю в себе мистецький світ, неначе губка воду... О! Я ж хотіла вас познайомити!..
Оглянулася і підвела його до вишукано одягненого довгобразого стрункого пана.
— Оце Іван Сергійович, а це Тарас Шевченко, — всміхнулася ясним весняним сонечком.
— Тургенєв, — стис Тарасу руку Іван Сергійович. — Мені приємно вельми.
— Мені також.
— Про вас я чув багато, і все хороше...
— І я про вас. Микола Чернишевський... Іван Сергійович враз спохмурнів:
— Він надто нетерплячий і запальний. Ви знаєте, я відійшов останнім часом від "Современника".
— А жаль...
— Вони вас втягнуть в якусь біду. Ви б краще побереглись. Я чув, що й так вам перепало...
— Дивно, — сказав Тарас, роздумуючи уголос. — Гадав, що ви не марно колись сиділи на гауптвахті... Іван Сергійович почервонів.
— Є шлях прямий, а є в обхід — мета ж одна, — промовив, беручи в свідки Марію Олександрівну.
— Йдучи в обхід, забути можна і про мету. Чи заблукати на манівцях, — сказав Тарас.
— У мене добра пам'ять, — не залишився в боргу Іван Сергійович.
— Панове, скільки можна мені чекати, щоб привітатись із земляком! — втрутилась саме вчасно Варвара Яківна, що теж прийшла здоровити хоч молодого, та вже відомого в мистецьких колах скульптора.
— Пробачте! Ми тут трошки погомоніли... — сказав Тарас.
— Я чув, у вас збираються цікаві люди... — озвався і Тургенєв.
— О, ми були б щасливі прийняти вас!
— Спасибі, — вклонився він. — Прийду обов'язково. Марія Олександрівна покаже мені дорогу…
Марія зашарілася і стала ще гарнішою. Варвара це помітила, зітхнула скрушно. Досі вона була окрасою громади українців, які жили в Санкт-Петербурзі. У кожного своя біда — Тарас вловив ласкавий довгий погляд, яким осяяв доню його Тургенєв, і спалахнув. Щоправда, тільки внутрішньо, не давши ревності явити світу, людям його чуття. Звичайно, будь він батьком не по перу, а справжнім!..
— Я теж хотів би внести свою посильну лепту в становлення культури й мови вашої. Народ ваш ніжний, мужній, він заслуговує на кращу долю, — сказав йому тим часом Іван Сергійович. — Дружити можна з рівним, а не з підлеглим.
— І Чернишевський вважав так.
— Не згадуйте мені про нього!.. Я маю власну думку і власний шлях...
Микешин приніс вино у келихах.
— Прошу, панове! Вибачте, що так, на скору руку...
— Оскільки ви ще не жонатий, сам бог велів приймати гостей у стилі а lа hаtе, — утішила його Варвара Яківна. — Це ж скільки вам?
— Двадцять чотири...
— І вже сягнули таких вершин!.. Григоровичу, а ви в свої двадцять чотири вже ким були? — спитала у Тараса, не відаючи, як нетактовно чинить.
— Був кріпаком.
— Пробачте... — зашарілася.
— Я не зрікаюся страшних тих днів, — сказав Тарас. — Вони завжди зі мною. Як оберіг од всіх спокус...
— Так, ви поет народний, — озвався й Іван Сергійович.
— Це зле?
— Вважаю, що навпаки — велика честь! Ми тільки-тільки прагнемо, а ви — одразу, з перших своїх рядків...
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чудово! Й так пророче... Цензура ще не дозволила новий "Кобзар"?
— Не знаю, чи й діждуся... Головін мені підпакостив тим виданням . Гукали в Третій відділ й питали, як потрапили мої "злочинні" вірші до нього в Лейпціг...
— О tempora, o mores , як мовили у давнину!.. — гукнув Микешин.
— Часи жандармські, звичаї самодержавні, — сказав Тарас. Варвара аж звинулася і відійшла.
— Михайло, будь здоровий! — підніс Тарас свій келих. — Живи й твори, мій соколе, та так, щоб славна була тобою вся Біла Русь!
— Спасибі. Я постараюсь, батьку... Як випили, заговорили про молодих, про те, що тьма царизму не владна вже над душами нових людей.
— Історія це вам не рак, назад не йде, — обняв Тарас Михайла.
— Всього бува... — сказав Іван Сергійович.
— То тільки так здається, що повторилося добро чи зло. Насправді ж людство рухається лише вперед, і рухові тому ніколи немає впину...
Тарас замовк, й ніхто йому не заперечив.
— Ви прочитали б нам щось з нового, — тихо сказав Тургенєв.
— А чим збиравсь покутувати своє запізнення? — спитав Михайло.
— Віршем. Таки новим... Присвяченим Марку Вовчку. Дозволиш, доню?
— Що ви! Хіба я варта... Господи!.. Дістав з кишені аркуш і розгорнув.
— На спомин про нашу першу зустріч... Михайле, вже мені пробач... — Передихнув і став читать хвилюючись:
Недавно я поза Уралом,
Блукав і господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную... О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
Замовк. І довго-довго стояла мертва тиша... Подав Марії аркуш. Вона взяла навпомацки, бо сльози вщерть наповнили її великі й гарні до болю очі...