— У нас там все біля землі...
— "У них", мій любий!
— Справді... Назвав своїм те пекло... Цур, пек йому! Михайло тричі смикнув дзвінок, їм відчинили двері й при тьмянім світлі свічки у передпокої забрали одяг. З вітальні чувся гомін, різкі окремі вигуки...
— Проходь, — вказав Михайло йому на ті скляні високі двері.
Потерши руки з холоду, Тарас натис злегка плечем і відчинив. Кімната була залита світлом. Під лампою стояв великий накритий стіл, а в дальньому кутку за ним виднілось кілька постатей. Вони умить притихли, насторожилися.
Тарас оглянувся на Лазаревського, що усміхавсь лукаво, і привітався:
— Здрастуйте!..
— Невже Тарас?! — почулось з того гурту. Було їх там аж четверо, в тому числі два офіцери.
— А то ж яка личина!.. Прийшов оце вечеряти... — кивнув на стіл. — Василь?!
— Тарасе, батьку!.. — кинувся до нього той. — Ой як же ти перемінився! — зітхнув, коли поцілувалися.
— Та й ти, Василю, не помолодшав за ці роки, — сказав Тарас, дивуючись, як упізнав в статечному — за тридцять років — панові соузника свого й сусіда по каземату, прихильника його поезій, палкого Васю Білозерського.
— Панове! — мовив Білозерський на польський лад. — Знайомтесь! Це...
— Тарас Шевченко! — дружно гукнули ті й наблизилися.
— Чи це не Ян Станевич? — спитав Тарас, вдивляючись у наймолодшого, що мав погони прапорщика.
— Так точно, ваше благородіє! — пристукнув той закаблуками.
Тарас обняв знайомого по Оренбургу та по листах, які той слав йому на Мангишлак.
Тим часом поруч виструнчився високий мужній офіцер з чолом Сократа.
— Зигмунт?.. — спитав Тарас, бо саме таким чомусь він уявляв собі заочного свого знайомого, поляка також, Сераковського.
Той усміхнувся.
— Господи! — гукнув Тарас. — Та це ж як сон!.. Обійми їхні нагло були перервані виттям сови.
— Пан Желіговський? Сова! — метнувся Тарас притьмом до незнайомця, що дав про себе знати в такий химерний спосіб.
— Він не сказав, до кого йдеш? — спитав Василь, кивнувши на Лазаревського.
— Ні. Вів мене, як неофіта у катакомби.
— А я злякався: що воно за борода?!
— Гадаєш, я не виструнчився десь у душі, побачивши тут офіцерів?.. До речі, ви тут служите, в самій столиці? — глянув на офіцерів.
— Бери, Тарасе, вище, — озвався Сераковський. — Вчимося в Академії при Генеральнім штабі.
— Вас змусили піти туди?
— Ні. Ми самі.
— Для чого? Щоб прислужитись царю й отечеству?
— Своїй вітчизні милій, — сказав Станевич тихо.
— Їй теж потрібні люди, що можуть дати війську належний лад, — додав іще тихіше Сераковський. — Як ти живеш, наш лебедю?
— Тепер живу! — обняв Тарас товаришів. — Півдня пробігав містом, а потім — скільки зустрічей!.. Не день, а пісня, казка!..
— Прошу до столу! — виник між них Василь.
— То це твоя квартира? — спитав Тарас. — Михайло мені й цього не говорив.
— Сюрприз! — всміхнувся Лазаревський, сідаючи без церемоній. Він, видно, тут бував не раз. Слово взяв Сераковський.
— Батьку! — привітно глянув на Тараса, який сидів навпроти нього. — Звертаюсь так до тебе не через те, що старший нас, а що зробив найбільше на тій дорозі трудній, якою ми йдемо також. І постраждав ти більше нас. Та й важиш так багато для України й для всіх слов'ян, що ми схиляємо перед тобою голови. Зажди, — спинив Тараса, що щось хотів сказати. — Тобі, я знаю, муляє ця похвала... Аж цілих десять років тебе лише принижували, і ти терпів. Тож потерпи і дружнє, мовлене від серця слово. Якби ти знав, які ми раді, що ти уже на волі, що ти між нас! Віват!
Закусуючи, Тарас відчув чийсь погляд і звів на нього очі. То Білозерський по-материнськи світло дививсь на нього, й сльози, як дві перлини, сяяли в його очах...
— Дозволь і мені, Тарасе-брате, мовити тобі вітання, — встав Желіговський. — Нарешті ми зустрілися! Та ще й не десь, а в Петербурзі, в колі найближчих друзів. Відтоді, як я почув про тебе і прочитав твоє огненне слово, ти став для мене прикладом служіння волі...
— Едварде, — спитав Тарас, — невже ти хочеш, щоб ми, ледь-ледь зустрівшись, знов розлучилися?
— А що таке?
— Почує бог із уст твоїх, який я щирий праведник, і спуститься сюди до нас, і забере мене з собою на небеса... Давайте ліпше вип'ємо за нас усіх, за стрічу цю, за те, щоб ми браталися, поки і світу сонця!
— Дивно... — озвався згодом Желіговський, коли вже випили за братство двох народів. — Невже тобі не хочеться почути щось високе, гарне, дружнє по всьому, що ти пережив?..
Тарас не зміг одразу відповісти. Бо й сам не відав певно.
— Звичайно, Други, хочеться... — признався, врешті, щиро. — Мета мого заслання — принизити мене, прибити, зламати крила духу... Спасибі вам, що прагнете мене зросити, витягти з того багна, в яке роками втоптували синьомундирі!.. Ще там, за Каспієм, я зміг сказать, принаймні на сторінках щоденника, що залишився таким, як був, що дане мною слово на конфірмації я не зламав. Ті десять літ пройшли повз мене тінню, не залишивши й малого сліду в моїй душі. Так, я постарів і підупав здоров'ям тіла. В душу ж я не впустив ні сумніву, ні каяття, ні розпачу!.. Звичайно, я десь випив зайве з горя, комусь поскарживсь, з кимось не так, як слід, поговорив... І все ж, признаюсь, як на духу, кати мої мети своєї не досягли!.. Писать мені заборонили — а я писав. І малював! І думав про Україну, про мій народ, зневажений царем і панством!.. Отже, — передихнув, — не варто тратить сили на славослів'я. Думаймо про те, для чого прийшли на світ, про тих, чия недоля нам ніби цвях, забитий в серце!..
Зигмунт перезирнувся з Яном, і той сказав:
— Є люди й тут, Тарасе, які так само мислять... Ми познайомимо тебе, — як схочеш, — з ними...
— А хто вони?
— Ну... Чернишевський, Добролюбов...
— Із "Современника"? — спитав Тарас.
— Так.
— Спершу зроблю візити своїм катам, — нахмуривсь, — а вже тоді... Десь при нагоді... Я й досі ще під наглядом.
— Розумно, — тихо сказав Станевич. — А чом це ти, Василю, так посміхаєшся? — спитав зненацька Білозерського. Шевченко став розважливим...
— Біда навчить, — сказав Тарас. — Та й одинадцять років я не проспав — промислив!
— І все ж... Ми вперше стрілися після таких суворих випробувань, із деким, власне, оце лише побачився, а ти вже душу свою розкрив...