Підвівся, сів. Найлегше скласти руки й чекать на милість божу, на кращий стан здоров'я. Та є ще й другий спосіб — борня, клин клином! Десять солдатських років мусив коритись волі інших, виконувати лише чужі накази й чекать на все команди. Ганебний стан!..
Похитуючись, зійшов униз і сів до столу. Клодт виглядав із дошки, немов з туману. Правда, й на фотокартці сьогодні також барон розплився...
Витер рукою очі й узяв різець. Холодний, мов бурулька. З вікна тягло, на підвіконні біліла паморозь, а може, й сніг... Скоріше б уже весна!..
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле.
Молодому козакові
Мандрівочка пахне...
Гай-гай... Козак уже підтоптаний. Тягни носо-ок, тягни носо-ок! А витягли із нього силу, молодість... Нічого. Ще поборемося, ще поживем!.. Чи так, бароне? Хмуришся... Тобі також невесело, хоч ти й відомий скульптор і не тягнув ні перед ким носок... А мо', й тягнув? Чужа душа — що темний ліс... Ось зараз ми просвітлимо тобі лице, відтіним білим коміром...
— Тарасе, що ж ти дієш! — напав Михайло коршуном. — Барі ж звелів лежати, а ти до праці взявся!
— Лежати, — отже, думати, а думи в нас нерадісні... — сказав Тарас. — Що чути про маніфест?
— Ніхто не знає толком.
— Дадуть ту бідну волю чи не дадуть?
— Дадуть.
— Коли?
— Чекали більше...
— Хочу дожить до волі, брате... Бо, як умру раніше, влаштую їм на небесі такий содом з гоморрою!.. — поклав різець.
— А ти такий, — всміхнувсь Михайло. — Зробиш! Тим паче там не звикли, певно, до бунтарів...
— Гадаєш, бог не має синьомундирих стражів? — спитав Тарас.
— Навіщо вони йому?
— Тоді нехай натисне на вінценосного, як хоче мати спокій!
— Так налякаєш господа, що він тебе безсмертним зробить на відчіпного.
— А я такий! — всміхнувся Тарас, підводячись. — Побудь, допоки виберуся нагору, бо голова йде обертом. Коли б не впасти...
В ліжку, лишившись сам, узяв буквар, помилувався його обкладинкою, перегорнув... Хто зна, коли він вирветься на Україну, а книжка ця, зігріта його душею, швидко дійде туди, почне свою роботу. Цих десять тисяч його гінців і вірних помічників підуть між люди, знімуть з очей полуду панську й покажуть шлях до правди й волі... Я сплю, а серце моє не спить!.. Пішов "Кобзар" ще в тому році, скоро піде "Основа"... Серце моє не спить... Дзвенить тривожним дзвоном понад Дніпром!..
"Основу" йому приніс на другім тижні нового року Гриць Честахівський.
— Батьку, шквар гопака! — гукнув іще з порога.
— Є маніфест про волю?
— Чого схотів!.. "Основа" вийшла в люди, і Білозерський тобі прислав дві книжки!
Роздягшись, він піднявся на антресолі й нахмурився, коли побачив Тараса в ліжку.
— Це все Михайло із тим Барі? — спитав сердито. — Вклали такого вернигору!..
— Хоч ти мене підтримуєш... Давай журнал!.. Ще теплий... Як з печі хліб... — обмацував і навіть нюхав фарбу. — Діждалися-таки!..
— І довго ж ждали, батьку! — зітхнув Грицько. — Вже інші добрі люди наткали і полотна, а ми ще на основу не намилуємося.
— Не тьмар нам, Грицьку, радості, — сказав Тарас. — Дай боже, щоб перший не був також останнім!
— А що? — Грицько стривожився.
— Набридне бути добрим цареві-батечку, ногою тупне — й часопис наш уріже дуба.
— Сумно...
— Отож радіймо, Грицьку! Й пишаймося, що перший "блин" і вже не "комом".
— У "Современнике" про це також написано, у першій книжці! — змахнув Грицько руками. — Й про тебе добре сказано. Забув принести...
— Дякую. Я вже читав, у гранках.
— Слабуєш, а встигаєш скрізь раніше нас, здорових! — присів на ліжко. — Як тобі?
— Нічого... Тільки у грудях біль; та кашель і нежить ось вчепилися... — сказав Тарас невесело і спохватився: — Ліпше давай журнал проглянемо! Як мовили колись розумні люди: життя коротке, а мистецтво вічне.
— Я геть забув — тобі цидулка від Білозерського! — дістав з кишені аркушик. — Так гнав сюди на радощах, так хотів тобі...
— Читай, — спинив його Тарас. Чогось останнім часом не терпить він багатослів'я і надто вже бурхливих проявів хай навіть щонайкращих почуттів.
Грицько підвівся, крякнув, немов дячок у церкві, й почав читать нарозспів, для урочистості:
— "Все мы душевно пожалели о Вашем нездоровьи, многоуважаемый Тарас Григорьевич, но не теряем надеждьі, что при добром желании Вы превозможете немножко себя и не лишите нас удовольствия видеть Вас посреди "основателей", как первоначальника общего дела..."
— Не треба далі!
— Він вибачається, що сам не зміг...
— Прийде, то я йому скажу... — кипів Тарас. — Забув, що він з Мотронівки біля Борзни!.. "Не лишите нас удовольствия видеть Вас..." — передражнив. — Язик собі зламає, а не напише по-людськи, щиро й просто!..
— Великий пан... — розвів Грицько руками. — Взяв жінку з добрим посагом...
— А-а, хай їм грець, усім панам! — сказав Тарас. — Така натура їхня... То що у першій книжці?
— "Кобзар" Шевченка.
— Знаємо, — перегорнув свої поезії. — Марко Вовчок "Три долі". Славно пише! Суворо й щиро, без квіточок. А мова, мова!.. Мене спитав Іван Тургенєв, кого йому читати, щоб вивчить нашу мову, то я її порадив — Марка Вовчка, сиріч Марію Олександрівну.
— А не Шевченка?
— Вона одна в нас знає мову... Господи, до чого ми вже дожилися — ставимо на кожнім слові наголос!.. — перегортав чомусь важкі, немов залізні, сторінки.
— Що, зле тобі? — помітив те Честахівський.
— Як каже Едвард Якович, підводить серце, щось там із ним не так... Не можна мені радіти, каже, і гніватися, і сумувати... А що ж то був би я за поет, якби не гнівався і не радів!
— Ой скільки є у нас таких!
— То віршомази, Грицьку. Поезія — це гнів і біль, любов і радість! Байдужість — смерть поезії.
— А серце ж як?
— Воно це я, а я — воно. Не можна нас розділити. Хай терпить, скільки зможе...
— Нещадний ти.
— До себе — так. Я втратив стільки років!..
— Все хочеш сам зробити?
— Ні, тільки те, для чого прийшов на світ.
— Ти знаєш?
— Я догадуюсь, душею чую, серцем, яке болить за долю всіх...
— Ти світоч краю нашого, його зоря! — схвильовано сказав Грицько.
— А мо', лише кресало, що викреше живлющу іскру в душах...
— Іскра у нас була. А ти її роздмухав своїм крилатим словом, повів крізь ніч!
— Григорію, не сотвори собі кумира, — мовив, зніяковівши від похвали.