— Ви ж малювали інших. Чи, може, я з лиця бридкий? — всміхнувся самовдоволено.
— Часу нема...
— Помалу, не поспішаючи, — вмовляв уперто прапорщик. — Приходитиму сюди, до вас, о цій порі...
— Ну, добре, — здався-таки Тарас. — Як землякові...
— Дякую. Коли почнемо? — дістав годинник і заметушився. — Завтра!
— А може...
— Завтра, завтра!..
Ісаєв швидко вийшов, так ніби його погнало з хати. На другий день з'явився, мов на службу, роздягся, сів.
— Малюйте, — кинув коротко.
Тарас дістав з-під ліжка скриньку з фарбами, паперу аркуш.
— Як вас?
— Ат, все одно! — махнув рукою прапорщик, Він був і тут, і ніби десь за стінами цієї хати.
— Зробимо в овалі...
— Добре. Але щоб видно було мундир та еполети. Мама хай порадіє!..
— Дуже хотіла бачити вас офіцером?
— У неї був якийсь роман з гусаром, і це з дитинства вирішило мою судьбу.
— А ви самі?
— Мене хіба питали!.. А втім, я навіть радий, що вийшло так. Служи собі і в вус не дуй!
— Чудово...
— Що?
— У цьому суть: служи й не дуй...
— А-а... — Він ураз прислухався. Дістав годинник, глянув і посміхнувся: — Точно!
— Що?
— Йде годинник...
Тарас хотів спитати, по чому прапорщик його звіряв, та саме щось таке побачив в очах "моделі", що побоявся втратити. Що сам не міг назвати того живого відблиску душі Ісаева, та зрозумів, що саме в ньому сутність цього синка залюбленої в гусарів мами. Швидко став накидати штрих за штрихом...
— Все. На сьогодні досить! — підвівся рвучко прапорщик.
— Посидьте ще...
— Не можу. Служба, служба!..
Схопив шинель і — з хати. Мигнув, як вихор, перед вікном, на тлі дверей, що з двору ведуть до Горнового будинку, і враз... з'явився знову. Оглянувшись, немов варнак, пірнув у дім і причинив сінешні двері.
Тарас і дихать перестав. Згадалися йому плітки про прапорщика та Гернову гарненьку жінку... Першим прийшло бажання кинутися за ловеласом, схопить за комір, вивести на божий світ, та зупинився вчасно. Що дім чужий, а що Ісаєв — прапорщик. Пришиють напад на офіцера, й ніхто тобі не допоможе!.. Сказати Герну?.. Хто їх там розбере — чужа сім'я... Мовчати? Так друг же Карл Іванович!.. Це ж ніби зрадить друга... Тим паче цей зальотник спочатку йде до нього, а вже тоді...
Всю ніч продумав. Зате удень, коли прийшов Ісаєв, готовий був до дії на захист честі Герна.
— Чого це ви сьогодні такі похмурі? — спитав у нього прапорщик.
— Погано спав.
— Блощиці?
— Ні. Думки...
— А-а, це оті, яких я сплутав з Дунькою! — зареготав.
— Сідайте. Сьогодні я повинен скінчить портрет, — сказав Тарас суворо.
— Одержали якесь нове замовлення?
— Не те.
— То, може, вас посилають кудись у степ? Я попрошу...
— Не треба.
— Жаль... Тут у вас так затишно... Гадав, що ми подружимося... Все ж земляки... — завів сумної прапорщик.
— Ви маєте, Миколо, друзів? — спитав Тарас, малюючи вже аквареллю.
— Удома мав... І тут... А що?
— Честь друзів вам дорога?
— Звичайно.
— Мені також.
— Ви ж благородний!
— Батько мій був із роду Чесних...
— Не чув таких... — стенув плечима прапорщик. — Це за Дніпром, напевно, де шляхтичі?
— Вгадали.
— Пробачте, я щось не збагну, — наморщив лоба прапорщик, — до чого ви...
— Ну... як би вам доступніше це пояснити... — протяг Тарас, усе ще десь сподіваючись, що омине його невдячна доля сказати в очі правду цьому самозакоханому Нарцису. — Коли б, скажімо, ви запримітили, що друг ваш... ну, що другові загрожує безчестя, поголос, що б ви тоді зробили? Як повелися б?
— А винен сам? — спитав похмуро прапорщик.
— Та ні. Все зло від іншого, йому чужого зовсім, ледь-ледь знайомого...
— Сказав би другу, й разом тому набили б пику.
— І це було б порядно?
— Цілком!
— А що, як той, скажімо, вищий чином? Він прапорщик, а ви...
— Я — прапорщик.
— Припустимо, ви — рядовий...
Ісавв звів докупи брови й одразу став негарним.
— Шевченко, ви, здається, зайшли далеко надто... — сказав крізь зуби. Певно, таки збагнув, про кого мова.
— Радий, що ви такі догадливі, — зітхнув Тарас. — Страх як не хочеться мені робити, як ви допіру радили...
— Ну, як портрет? — спитав недобрим голосом.
— Готовий майже...
— Досить. Давай сюди! Що з мене?
— Дарую так, без грошей, — віддав папір. — І дуже вас прошу, Миколо, — як старший віком і як земляк, — забути шлях на Слободу!.. Штабс-капітан...
— А я прошу не забувати, що рядовому краще не зв'язуватись із офіцером, — не залишився в боргу Ісаєв і швидко встав. Схопив шинель. — Хоч ви й земляк... — скривився в зверхній посмішці.
Пішов, сердито кинувши сінешні двері. Правда, вже не в покої штабс-капітанші, а до воріт, на вулицю. Тримаючи в руках папір. Як образ чи індульгенцію...
...Весна прийшла бурхлива, дружна. Сніги зійшли, й пригрітий степ за містом проріс одразу зелом. Вдень і вночі на північ пливло ключами птаство, співаючи хвалу весні. Порою цілі зграї гусей, качок і лебедів сідали спочивати на широченну повінь ріки Уралу, й тоді здавалося, що біла хмара впала на синь води...
Вертаючись з ріки додому, виповнений красою світу, дивом його відродження, Тарас угледів постать, що, наче злодій, шаснула з будинку Герна. Прапорщик!.. Не схаменувся, ходить, як і ходив!.. А добрий Карл Іванович хмелиною довкола жінки в'ється: "Софієчко моя! Лебідонько!.." І між людьми. А ті хихочуть нишком і перемивають йому, сердезі, кісточки...
Обуривсь так, що пензель тремтів, мов лист осиковий, в його руці. Жбурнув у скриньку й вийшов. Не міг дивитися на вікна Гернової оселі... А раптом Карл Іванович прийде до нього зараз?.. Ні, він не зможе глянути, як завжди, чесно в очі й удати, ніби в його душі панує весна-красна!..
До Федора прийшов такий, що той спитав тривожно:
— Стряслося щось?!
— Той баламут Ісаєв таки до неї ходить! Сам бачив нині...
— Що ти, — озвався Федір, — бачив?
— Як він вискакував із дому Гернів.
— Тобі-то що?
— Карл друг мені! Його безчестять, зраджують. Я покажу цій шльондрі, не дам ганьбить безкарно таку людину!..
— Хто ти? — спитав похмуро Федір. — Лише солдат. Ісаєв же офіцер. Плюгавий, та офіцер! І не дай бог, ти зробиш, про що кричиш, цей прапорщик...
— Начхать мені на нього!
— А Герн, гадаєш, буде тобі безмірно вдячний за розкриття?