— У Миколаєві акацій тьма, — озвався Олексій Іванович. — Як зацвітуть — все місто біле-біле... Прийдеш із моря, глянеш — і щось таке тоді з душею коїться... А ще — дівчата в білих весняних сукнях!..
У нас весна — вся жовта... — зітхнув Залеський. — Всюди вода, вода... І в ній, по синіх-синіх плесах, — яскраво-жовта лотать!..
— По чагарях у видолинках біліє ряст... — примружившись, сказав Левипький, що був замало не земляком Залеського. — Ідеш отим зелено-білим раєм, і так співати хочеться, що сили немає втриматися...
— А я люблю цвіт льону, — озвався Федір. — Тоді земля і небо — всуціль блакить... І жайворонки дзвенять у небі, благовістять...
Тарас побачив поле, над ним ранкове мрево, пронизане навскіс промінням сонця, і в ньому роги й спини волів, що йшли у плузі... А далі — цвіт калини. В леваді в них, біля струмка... Барвінку синь по всій могилі матері... Як посадила Катря, то й досі синьо дивиться на світ його нещасна мати... Торік, посеред моря, згадалась раптом старша його сестра. Аж заболіло в грудях. Чи не лучилася якась біда?..
— Я тут служу ледь не п'ятнадцять років!.. — промовив Карл Іванович. — Свою радзіму Вітебщину вже геть забув...
— Не тягне? — тихо спитав Сергій.
— Весною щось як найде, буває!.. Тут маю дім, дружину, діток...
— А я пішов би пішки на Україну, — сказав Тарас.
Запала довга тиша.
— Ось за аральські мандри присвоять вам якесь звання, то зможете поїхать кіньми, — озвався першим Бутаков.
— То як ще цар подивиться... — зітхнув Тарас.
— Чи правда, що государ дав гроші на викуп ваш із кріпаччини? — спитав Поспєлов. — Ходять такі чутки...
— Брехня, — аж надто грубо сказав Тарас. — Підстроїли, аби імператриця портрет той виграла у лотерею.
— Який портрет?
— Жуковського. Призначений мені на волю.
— То ви з царем знайомі?
— Ні. Бачив тільки здалеку. У Петергофі.
— Це звідти "Сон"? — всміхнувся Сергій по-змовницькому.
— Ваш новий вірш? — озвався вперше Вернер.
— Ні. Це старе. Поема.
— То, може б, ви нам прочитали? — втрутився Герн,
— І рада б душа у рай... — розвів Тарас руками. — Рукопис десь у Дубельта, на зберіганні...
— А може б, ви... — почав було Левицький. Тарас спинив:
— Що знав, забув!.. Мене сюди послали, щоб я забув і щоб мене забули...
Федір був тямковитий чоловік: схопив гранчасту пляшку й поналивав.
— Як у поета сказано, — зиркнув лукаво на Тараса, — й записано вуглем на стінці шинку...
Вип'єш першу — стрепенешся,
Вип'єш другу — схаменешся,
Вип'єш третю — в очах сяє,
Думка думку поганяв.
Тарас знітився. Справді, було таке. Як познайомився із Забаржадою...
— А що, як хтось візьме стіну ту й пошле у Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії? — спитав Хома.
— Орлов пошле подяку Обручову, — скривився Карл Іванович. — Горілка — діло государево, і славити її похвально.
— Це все одно, що ода дому царствуючому... — додав Залеський.
— Хочете, щоб я і тут тягнув носок? — спитав Тарас похмуро. Хоч розумів, що друзі мають рацію, що треба кожен вчинок і кожне слово зважувати на терезах своєї долі, свого покликання на цій землі.
— За добре діло можна і потягнути, — сказав Хома.
— Це правда!.. — зітхнув Тарас.
— Тож вип'ємо по другій чарці і схаменімося! — гукнув Поспєлов, що зрозумів, як видно, чотиривірш Тарасів і без перекладу.
Сергій тим часом вніс самовар, поставив чашки, цукор. Всі потяглись до чаю. Лише Тарас сидів у роздумі про нелегке життя поета, що став на прю із силами неволі й зла.
Він має завжди бути на висоті свого звання, обов'язку перед народом...
— Налити вам? — спитав Сергій.
— Будь ласка.
— Як гарно це звучить у вас — "будь ласка..." — промовив Карл Іванович.
— Бо наша мова ніжна і мелодійна.
— А кажуть, це наріччя великоруської, — не то спитав, не то підтвердив чиїсь думки Поспєлов.
— З Росією ми тільки двісті років... До того, отже, жили без мови власної, були німі?
— Ай справді! У вас залізна логіка. Сергій подав Тарасові налиту чашку і підморгнув, вдоволений його знанням історії, його, нехай малою, та перемогою.
— Найдужче що мене вражає на Україні, то це пісні... — сказав замріяно Бутаков. — І те, що всі співають... Та як! Співзвучно, вміло ведучи кожну партію... І хоч би хто коли сфальшивив...
— Таку б нам єдність в іншому, — сказав Тарас. — А то хто в тин, а хто в ворота...
— Була ж колись, — сказав Сергій.
Тарас лише махнув рукою. Хто-хто, а він знав добре, що завело його народ в кріпаччину. Сьорбнув із чашки чаю, набрав повітря в груди і заспівав:
Ой хмелю ж мій, хмелю,
Хмелю зелененький...
Сергій його підтримав високим, чистим голосом.
Де ж ти, хмелю, зиму зимував,
Що й не розвивався?
І Федір влив свій баритон у дивний трунок співу. Тепер вони в три голоси знялись на крилах пісні й ширяли вільно й радісно в безкраїм ріднім небі...
Зимував я в лузі на калині
Та й не розвивався!..
Коли скінчилась пісня, — широка, вільна, наче козацький степ, — і всі мовчали, вражені її роздоллям і філософським настроєм, Тарас почав веселої:
Ой горе, горе,
Який я вдався;
Брів через річеньку
Та й не вмивався...
Бачив, як ожили, заусміхались гості, й згадав гучне весілля біля Борзни, де він співав цю пісню і вчив її співати ясну Панькову наречену, що віддавала віно на подорож його до Рима... Ось де той Рим, ласкава панно Олександре!.. А де-то нині брати-соузники? Чи згадують його в своїй тяжкій неволі?.. Чи всі живі?..
— Дивний ви чоловік, Григоровичу, — сказав Поспєлов згодом. — Співаєте веселу, жваву пісню, самі ж печальні...
— Доля така у нас... Я зараз мав би бути в Італії, на берегах старого Тібру...
— Каєтесь, що написали вірші, які загнали вас на Урал? Тарас вагався довго з відповіддю і все ж признався, мов на духу:
— Ні. Я не схибив. Підло впиватись щастям, волею, коли народ твій гине в ярмі неволі!..
— Браво! — гукнув Залеський. — Вольность вище життя!
— Тихіше.. Ми ж не в катакомбах, — озвався Герн. — Співайте ліпше.
— Може, ще по одній? — спитав Поспєлов.
— Досить, — спинив його порив до чарки Бутаков. — Я вже піду, — підвівся. — Спасибі вам за гарний вечір!
— Час і мені додому, — схопився Герн. — Дружина жде.
— Красуня вона у вас, штабс-капітане... — заздро зітхнув Поспєлов.