— Не маю в чому каятися, — сказав Тарас.
— То від образи плачте... Приїхали на рідну землю глянути, вклонитися могилам батька, матері, а вас якийсь поляк-католик зіткнув з поліцією. Хіба не прикро?
— Просто-таки обурливо!
— Тихіше!.. Вже виходять пани купці... Купці пройшли, здивовані якісь, розгублені.
— Ввійшли по шерсть, а вийшли стрижені? — спитав Тарас чиновника.
Той усміхнувся тільки і підштовхнув його легенько до дверей.
Князь щось шукав у течці й не помічав їх довго. Нарешті звів байдужі очі.
— Слухаю... А-а, це, напевно, пан академік із Петербурга!
— Тарас Григорович Шевченко, — представив його чиновник князеві. Тарас злегка вклонився. Як при знайомстві.
— Що ж ви там?.. Мені таке тут написав Табачников!.. — узяв зі столу аркуш і знов поклав.
— Я розпитав Шевченка, — встряв Андрієвський. — Справника ввели в оману. Шляхтич один, Козловський...
— Було блюзнірство чи не було? — спитав суворо губернатор.
— Католик той все вигадав, — сказав Тарас. — Я трохи з нього покепкував за те, що він прийшов у фраку "na роlоwanie"; він розгнівився і отав мене спонукувати до диспуту про бога й віру...
— Треба з цим щось робити! — кинув сердито князь. — Поляки ці чужі Росії та православію. А гонору, дурних претензій!..
— Правда, — піддакнув скромно Андріввський. — Нам ці ляхи...
— Будь ласка, Марку Олександровичу, ви розберіться у цій пригоді. А вам, — кивнув Тарасові, — я радив би вернутись швидше до Петербурга. Там люди більш розвинуті, за будь-яку дрібницю не прагнуть взяти ближнього за горло й вислужитися...
— Я тут хотів купити... — почав Тарас, та Андрієвський його смикнув. — Спасибі! Так і зроблю...
Як вийшли, Марко Олександрович зітхнув полегшено і посміхнувся. А в кабінеті, куди привів Тараса, щоб "розібратися", сказав повчально й ніби не без іронії:
— Коли начальство радить, біжи мерщій виконувати, бо то наказ!
— То що, я можу їхати? — спитав Тарас.
— Заждіть. Побудьте в Києві. Тим часом ми з вами вдвох напишемо таке собі пояснення, яке дало б підставу закрити це печальне діло... Маєте, де зупинитися?
— Та вже знайду, — сказав Тарас, подумавши, що краще він подбає сам про житло, як має дбати пан поліцмейстер.
— Добре, — подав правицю Марко Олександрович. — Зайдіть до мене... так днів за три. Я підготую проект пояснювальної записки й вам покажу.
Проводячи із кабінету, шепнув уже біля дверей:
— Був тут на днях "сладчайший" наш Платон Федорович...
Тарас хотів спитати, де може він забрать свої пожитки, як розчинились двері й до кабінету влетів, як вихор, патлатий піп.
— Тут, кажуть, Тарас Шевченко! — рявкнув таким густющим басом, що задзвеніло у вікнах скло.
— Ну-у, батюшко, я ж вас просив... — скривився Марко Олександрович. — Це ж вам не храм...
— Чистилище! — притишив трохи голос могутній піп. — А може, й пекло!.. — Різко одвів рукою миршавого чиновника й постав у всій своїй козацькій величі перед Тарасом. — Здрастуйте, мій дорогий! — обняв його, поцілував. — Я вас беру до себе! Бо ці песиголовці вас замордують голодом і чарки теж не піднесуть... Марко не проти. Еге? — звернувся до Андрієвського.
— Будь ласка. Навіть радий, — всміхнувся той. Піп розшукав і сам поніс Тарасів нехитрий скарб. Крізь простір і крізь юрбу проходив, як ніж крізь масло, тільки метлялась ряса та довга грива...
— Вибач! Я ж не назвався, мабуть? — спинився вже біля Софії. — Отець Юхим... Тьху! Ботвиновський Юхим Георгійович. А он моє обійстя! — кивнув на двір, обнесений міцним парканом. — Як десь у когось перебереш, питайся брами Заборовського: мій дім навпроти неї, утрапиш сам. Собакам я тебе представлю — знатимуть. Не встиг Тарас подякувати, як піп рвонувся далі. За кілька днів у домі отця Юхима зібралася велика учта на честь "привезення Тараса в Київ". Юхим Георгійович, щоправда, висловився більш по-церковному: "честных мощей Тараса" і цим надав великій учті непевного якогось тону. А втім, компанія була така, що збити її з наміченої дороги не зміг би вже й потоп всесвітній. І як нагадувала вона Тарасові тих мочеморд, яких колись очолював і надихав Закревський Віктор!..
— Братів! — підніс срібляний келих отець Юхим. — Сьогодні в нас врочистий день — вшановуємо такого гостя, якого ще, — не ображайтеся, — не бачили в моєму домі! Он він сидить, нахмуривши ясне чоло...
— Бо хоче швидше випити, — підкинув слівце подільський купчик Балабуха, Юхимів щирий приятель.
— Не заважай! — зиркнув на нього гнівно отець Юхим. — Ми нині в храмі... Більшому, ніж храм Софії, вищому, аніж дзвіниця лаврська. Ми в храмі — мислі! — Передихнув, поставив келих і знову взяв. — Наш дорогий Кобзарю! Хоч ти до нас приїхав не дуже весело й не по своїй, як кажуть, волі, ми всі щасливі з того, що ти сидиш отут між нас, твоїх завзятих пошанувальників і щирих друзів. Батьку, ти нам сказав, хто ми такі, якого роду-племені, вдихнув вогонь у душу, святий вогонь!..
— А в тіло ми його ввіллємо зараз, — озвався знову пан Балабуха.
Піп знову блиснув поглядом, як би ножем, проте не став продовжувати свою застольну проповідь. Струснув, мов лев, чуприною, підніс вагому чару й проголосив:
— Тарасе, будь здоровий.
— І вільний будь! — додав панок, який весь час крутився перед очима і лип до гостя, немов реп'ях.
— Спасибі. Будьмо!
Вже по якійсь там чарці панок-реп'ях, що пив і їв чи не найбільше, гукнув писклявим голосом:
— Тарасові, панове, слово! Нехай нам скаже батько, як далі в світі жити, куди іти!
Тарас умить насторожився. Чогось йому здалося, що цей панок не випадково блукає слідом, крутиться довкола нього.
— Слово моє просте... — підвівся. — Будьмо завжди людьми!.. І ви також, — додав тихіше для Реп'яха, що вимагав розвинути короткий тост.
— Та що ж це ти, Тарасе! Такий поет і златоуст, а нам не хочеш мовити... Хоч прочитай новеньке щось, колюче, щоб тим песиголовцям аж закрутило в носі!
— Тарасе, батьку, просимо!
— Ми так давно хотіли вас послухать!
— "Послання"!
— "Сон"! — гукнув Реп'ях. — Де про царя...
— Ну, добре, — спинив Тарас той гамір. — Я прочитаю, панове, "Сон"...
Реп'ях застиг, неначе тигр перед стрибком, аж очі в нього зблискували.
Тарас прокашлявся й почав той "Сон", який читав на вечорі у Симиренка: