— Вважай, що вже допомагаю, — всміхнувсь Михайло, — Маю таку в запасі. Можемо хоч і сьогодні глянути...
— Це управитель моїх маєтків, серденько, — сказав Тарас Ликері.
— У вас маєтки? Де вони?
— Ось тут і там, — вказав на антресолі. — Та в голові...
Ликері жарт не сподобався. І друг його прийшов на допомогу:
— Йому належить нині вся Україна!
— Як то?
— Ну-у, славний він на всю Вкраїну.
— Зі слави хліба не їдять, — сказала чиїсь слова Ликера. І підвелася. — Вже мушу йти. Спасибі за чаювання...
— Надвечір я забіжу, підем дивитись хату, — сказав Тарас уже на набережній, саджаючи в ландо Ликеру.
— Пане, куди везти? — спитав візник.
— За Мойку, в Малу Міщанську.
Навіть не озирнулася. Хоч він стояв, аж поки видно було між люду та екіпажів її голівку з стрічкою.
Увечері була сумна й неговірка. Вдяглася, вийшла до екіпажа, яким Тарас приїхав, і мовчки сіла. Знать би, про що вона замислилася!.. А може, ліпше того не знати? Жінки... Ах, що ти петраєш у цьому ділі! Хто звікував у парі, та й то чужі бувають, а тут...
— Щось невесела моя невіста нині... — зітхнув Тарас. — Нездужається?
— Страху нагнали пані, — озвалася-таки Ликера. — Служи, як служиш, кажуть... Квартира та, мовляв, сільце для пташки...
— Силувати тебе ніхто не буде, — сказав Тарас. — Як скучиш за наймитуванням, підеш назад. До волі теж людині треба звикнути!..
— А скільки мені її лишилося? Якийсь там місяць-другий... — сказала зло.
— Вважаєш шлюб неволею? — спитав Тарас. — Зі мною шлюб?..
— Не знаю, — відповіла й згорнулась знову, немов їжак.
Михайло їх уже чекав біля будинку, де напитав кімнату для нареченої. Боярин знав свої обов'язки і діло знав: потурбувався, щоб не далеко жила Ликера від Академії.
Хазяйка їх зустріла радо, сипнула компліментамиі
— Прошу, прошу!.. Це наречена ваша? Яка красуня! Господи, бувають же такі вродливі й милі... Вам у палатах жити!..
— Показуйте свої "палати", — спинив Тарас той фейєрверк.
— Ось ця і ця кімнати, — повідчиняла двері. — Звичайно, вам з прислугою?
— Ні.
— Я хотіла б, щоб із прислугою, — втрутилася Ликера.
— 3 прислугою воно зручніше. І мало що дорожче, — підтримала її хазяйка. — Я дам хорошу дівчину...
— Кріпачку?
— Так. Не думайте, що ми з якихось... Просто, був неврожай в маєтку... З прислугою й кімната ліпша...
— Ні, — мовив твердо. Всміхнувся до Ликери, яка була, мов хмара перед грозою: — Побачить хочу, серденько, яка ти в мене чепурненька... Ціна? — звернувся знову до господині.
— Про це я сам домовлюся, — сказав Михайло. — Діло моє таке...
Надворі вже гуляв осінній вітер, хоч тільки-тільки як розпочався вересень.
— Не холодно тобі, Ликеро? — потурбувався, бо нещодавно вона хворіла.
— Ні.
— Мо', зайдемо до мене в гості?
— Треба уже додому їхати. На мене там чекають...
— Хто?
— Молодий і нескупий.
— Ти зле жартуєш, серденько. Шануйся, бо...
— Не бійтеся, — захихотіла, — цього добра вам вистачить!.. Аби було здоров'я...
Хоч сам не був святий та божий, груба ця простота його до болю вразила. Він розгубився навіть, не знаючи, як повестися і що сказати милій своїй майбутній парі.
— Ликеро, жінка повинна бути скромна, — сказав не скоро. — Мати ж!.. Пани й неволя нівечать народу душу...
— То ви ще й піп? — прискалила лукаво очі. — Стій, стій! — гукнула до візника, що їхав неподалік. — Чи, може, ви бажаєте, щоб я за Мойку тьопала, аби поглянути, чи я проворна? — підколупнула.
Тарас спинив той екіпаж, поміг їй сісти й дав візникові гроші.
— В Малу Міщанську!
Важко побрів до сфінксів набережною. У світлі двох ліхтарів обличчя одного з них йому здалось насмішкуватим...
...Збулось, нарешті, давне його бажання! Хоч протягли довгенько, та все ж ніде не ділися — розглянули його роботи і надали йому звання статечне академіка. На урочистих зборах, під звуки труб, затвердили й оголосили це попереднє рішення, і він із зали вийшов не рядовим, що у відставці, а академіком і титулярним радником.
Як був, у фраці, кинувся мерщій порадувати свою Ликеру любу, що вже жила тут поряд і готувала собі весільний одяг.
Вона і справді зраділа вельми. Власне, не так йому, як фраку, в якому ще ніколи його не бачила.
— А ви, Тарасе, у цій одежині ну чистий пан! — сплеснула вона руками. — А не збрехала пані Кулішиха, розповідаючи, що на весіллі в неї ви теж були у фраці...
— Сьогодні, серденько, великий день! — промовив урочисто.
— Великдень був весною, — поправила його Ликера зверхньо, як нерозумну малу дитину. — Нині вже до покрови йдеться...
— Великий день в моїм житті, — терпляче продовжив він. — Сьогодні став академіком! Ось тільки що...
— То вже не треба буде із Петербурга їхати? — по-своєму це сприйняла Ликера.
Нахмурився. Йому ще мало тих перепон, йому її супротиву лиш бракувало!
— Звання й чини не можуть нам замінити душу, — озвався глухо. — Житимемо на Україні.
У повній тиші чути було, як ходить хтось за стіною. Ніби важкий, великий маятник...
— Там хоч сусіди будуть? — озвалася Ликера журно.
— Хіба в пустелі житимемо? Народ довкіл...
— Я про панів питаю.
— Пани... пани... — тримався, як тільки міг. — Це зілля — немов пирій... Побудуть якийсь там час!..
— А нас вони прийматимуть?
Нічого не відповів. Поганого їй не хотів казати, а доброго не мав чого. Прокляте рабство! В'їлося людині в душу, виро стило в ній лиш одне бажання — зробитись тим, хто понукав роками, хто був тобі смертельним, лютим ворогом.
— Ну, як ти тут? Вже звикла? — спитав натомість. — Носять тобі обіди?
— Спасибі, — буркнула. Схопила нишком якусь сорочку з крісла, сховала в шафу.
Тарас оглянув хату і не впізнав. Так ніби хтось навмисне усе в ній зрушив з місця, порозкидав...
Ковтнувши суху, колючу слину, — як хвилювався, йому чомусь пересихало в горлі, — ступив до столу й узяв графин. Здалось на мить, що в ньому вода зелена...
— Скільки вона стоїть?
— Хто знає... Хазяйка ще наливала...
— Важко перемінити? — зиркнув спідлоба. — Може, води не стало в Пітері?.. А я ж тебе просив, Ликеро, щоб ти була охайна та чепурна...
— Овва!
— Нечепурна дружина не треба навіть циганові.
— Казала ж я, щоб узяли з прислугою!
— Хіба тобі самій прибрати важко? Для себе ж...